Читати книгу - "Свобода"

вийде з оболонки, то відразу ж піде на дно і, мабуть, потрапить у каналізацію і там загубиться. У нього не було іншого виходу, окрім як дістати лайно по одній штуці й протерти крізь пальці, і це треба зробити якомога швидше, доки ковбаски не просякли водою. Затримавши подих, не звертаючи уваги на потоки сліз, Джоуї схопив найбільш багатообіцяючий шматок лайна і відкинув останню надію на те, що йому й однієї руки вистачить. Користуватися довелося обома руками: в одній тримати лайно, а іншою — копирсатися в ньому. Джоуї пережив позив на блювоту і вдався до роботи, сунувши пальці у м’яку, теплу від його тіла і напрочуд легку ковбаску екскрементів.

Раптом у двері постукала Дженна.

— Що там відбувається?

— Почекай хвилинку!

— Та що ти там робиш? Мастурбуєш?

— Я ж попросив почекати! У мене діарея.

— О Господи. Ну хоча б тампон мені передати можеш?

— Хвилиночку!

На щастя, обручка знайшлася вже в другому шматі лайна, який він розламав. Щось тверде на тлі м’якої оболонки, чітке коло в оточуючому хаосі. Він якомога краще вимив руки у брудній воді, ліктем змив воду в унітазі й підніс обручку до мийки. Смерділа вона просто нестерпно. Він тричі, з великою кількістю мила, вимив руки, обручку, крани, а по той бік дверей Дженна жалілася, що сніданок розпочнеться за двадцять хвилин. І він відчув одне — це було невимовно дивно, але так він відчував: коли він вийшов із ванної з обручкою на безіменному пальці, а Дженна застрибнула у ванну й потім з тією ж швидкістю вибігла назад, пронизливо скаржачись на сморід, він став іншою людиною. Він так чітко бачив цю людину, наче вона стояла поряд із ним. Він став людиною, яка копирсалася у власному лайні, аби повернути собі обручку. І ця людина не була тим, чим він, на його думку, був, чи став би, коли б мав можливість вибору; але він відчував полегшення і свободу від того, що став справжнім і конкретним кимось, а не як раніше — скупченням суперечливих потенційних когось.

Світ наче миттєво уповільнився і припинив качатися, наче і він також ставав на рейки нової необхідності. Перший, гарячий, кінь, якого йому дали у стайні, скинув його на землю майже ніжно, а не злісно, доклавши не більше зусиль, ніж то було необхідно, аби викинути Джоуї із сідла. Тоді його посадили на двадцятилітню кобилу, і з її широкої спини він дивився, як Дженна швидко мчить пильною доріжкою на своєму жеребці, піднявши ліву руку на знак прощання чи просто аби продемонструвати свою гарну фізичну форму, а Фелікс галопом проноситься повз Джоуї, аби наздогнати Дженну. Джоуї подумав, що було б логічно, коли б Дженна, врешті-решт, почала трахати Фелікса, а не Джоуї, бо Фелікс був набагато кращим наїзником; це принесло Джоуї полегшення, а може, навіть міцну — добру справу, бо Дженна точно потребувала гарного сексу. Сам він увесь ранок дозволяв своїй кобилі ходити кроком, але згодом усе ж таки пустив її легким галопом — коли до нього приєдналася дочка Елен — Мередіт, любителька романів,— і слухав, як вона вивалює на нього весь свій чималий запас інформації про коней. Але незважаючи на таку свою поведінку, він не відчував себе слабким — навпаки, він здавався собі дуже сильним. Андське повітря було чудове. Мередіт, схоже, захопилася ним і постійно, але з великим терпінням повчала його, як найкраще поводитися з кобилою. Коли вся група зібралася на невеличкий ланч біля струмка, а Дженни й Фелікса досі не було видно, Джеремі значно Сердитіше став інструктувати свою тиху дружину, примушуючи її густо червоніти, — вочевидь, саме її він звинувачував у тому, що вони так сильно відстали від лідерів. Джоуї, склавши чисті долоні ківшиком, аби випити води з кам’яної чаші, байдужий до того, чим зараз займається Дженна, відчув жалість до Джеремі. Адже їздити верхи в Патагонії так чудово — Дженна, схоже, мала рацію.

Відчуття миру й спокою тривало аж до раннього вечора, коли він перевірив голосову пошту з телефону в номері (за рахунок матері Дженни) і почув повідомлення від Керол Монаген і Кенні Бартлза. «Привіт, дорогенький, це твоя теща, — проспівала Керол. — Як це тобі, га? Теща! Таке дивне слово для мене, знаєш... Я просто у захваті від новин, але знаєш що, Джоуї? Буду з тобою чесна. Гадаю, що коли ти ставишся до Конні достатньо серйозно, щоб одружитися з нею, і коли ти вважаєш себе достатньо дорослим, щоб вступати в шлюб, то в тебе мало б вистачити порядності повідомити батьків. Це, звичайно, всього лише моя особиста думка, але я не бачу жодної причини для тебе все так приховувати, коли ти не соромишся Конні. І я насправді це знаю, що й думати про такого-от зятя, який соромиться моєї дочки. Може, я лише скажу, що не дуже добре вмію тримати щось у таємниці, і.взагалі, я різко проти такого замовчування. Ясно? Гадаю, на цьому розмову закінчено».

«Якого біса, друже? — обурювався Кенні Бартлз. — Де тебе чорти носять? Я відіслав тобі з десяток е-мейлів. Ти у Парагваї? Це тому ти нічого не відповідаєш? Коли в контракті написано 31 січня, то, чорт забирай, це означає 31 січня! Я, блін, дуже сподіваюсь, що у тебе таки щось у рукаві для мене приховано, бо до 31 січня залишилось дев’ять днів. „Ел-бі-ай“ мені вже пліш проїв, бо ця чортова техніка ламається. Якась помилка у кресленнях задньої вісі, і я дуже сподіваюсь, що у тебе є ці задні вісі. Чи ще щось, хлопче. П’ятнадцять тонн бісових емблем на капот! Ну, і віддячу я тобі, ось побачиш! Доки ти мені не даси нормальну вагу, доки ми не домовимося щодо дати доставки повної ваги чогось вартого, — до того моменту я залишаюсь у підвішеному стані».

Дженна повернулась на заході сонця, ще розкішніша під шаром пилу.

— Я закохалася, — зізналась вона. — Я зустріла коня своєї мрії.

— Я маю їхати, — тієї ж миті повідомив їй Джоуї. — Треба їхати у Парагвай.

— Що? Коли?

— Завтра вранці. А краще за все — сьогодні ввечері.

— Господи Боже, ти що, так розізлився на мене? Я ж не винна, що ти набрехав мені про свої навички верхової їзди. Я сюди не для того прилетіла, аби ходити. І не для того, аби зіпсувати п’ять ночей у номері на