Читати книгу - "Свобода"

— Ну, що ж, вибач. Я поверну тобі свою половину вартості.

— Та пішов ти з отим поверненням! — Вона кинула на нього презирливий погляд. — Просто — може, ти знайдеш ще одну сферу, в якій не розчарував мене? Я не впевнена, чи ти відкрив уже всі приховані скрині з розчаруванням.

— Дуже підло так казати, — стиха зазначив Джоуї.

— Повір мені, я можу сказати щось набагато підліше, і саме це я і хочу зробити.

— До речі, я ще не казав, що одружений? Так-от: я одружений. Одружений на Конні. Ми житимемо разом.

Дженна широко розкрила очі, наче від болю.

— Боже, ну ти й дивак! Ти-таки бісів збоченець.

— Мені це відомо.

— А я думала, ти і справді розумієш мене. Так, як мене іще ніхто ніколи не розумів. Боже, яка ж я дурепа!

— Ти не дурепа, — зауважив Джоуї, відчувши до неї жаль через безпомічність її краси.

— Але коли ти гадаєш, ніби я засмутилась через те, що ти одружений, то ти дуже помиляєшся. Коли ти гадаєш, ніби я сприймала тебе як шлюбний матеріал, то... Боже, мені навіть вечеряти з тобою не хочеться.

— Тоді мені теж не хочеться вечеряти з тобою.

— Що ж, просто чудово! — вигукнула вона. — Тепер я офіційно оголошую тебе найгіршим попутником усіх часів.

Поки вона приймала душ, він зібрав речі і полежав на ліжку, думаючи, що тепер, коли розставлені всі крапки над «і», може, вони таки матимуть секс, один раз, аби уникнути сорому й засмучення через те, що так і не зайнялись ним; але коли Дженна вийшла з ванної, вдягнена у товстий халат готелю, вона вірно прочитала вираз його обличчя і заявила:

— У жодному разі.

Джоуї знизав плечима.

— Ти впевнена?

— Так, упевнена. Їдь додому, до своєї жіночки. Мені не подобаються диваки і збоченці, які брешуть мені. Чесно кажучи, мене бентежить те, що я просто знаходжусь в одному номері з тобою.

Отже, він поїхав до Парагваю, і подорож перетворилась на цілковите нещастя. Армандо да Роса, власник найбільшої в країні представницької фірми, що торгує надлишками військового обладнання, був колишнім військовим з короткою шиєю, широкими білими бровами, що зрослися, і волоссям, ніби пофарбованим ваксою. Його контора, розташована у бідному передмісті Асунсьйона, мала сяючий від воску лінолеум і великий металевий стіл, за яким на дерев’яному держаку похмуро висів парагвайський прапор. Задні двері виходили на кілька гектарів бур’яну, грязюки й сараїв із іржавими дахами. Територію охороняли великі собаки — ікла, кістки, смух сторч, — які мали такий вигляд, ніби щойно пережили страту на електричному стільці. Все, що Джоуї зміг зрозуміти з нескладного монологу да Роси, сказаного такою англійською, яка була аж ніяк не кращою за іспанську Джоуї, зводилось до того, що кілька років тому у да Роси кар’єра покотилась під гору, він ледь уникнув трибуналу завдяки зусиллям певних друзів серед офіцерів і отримав, як справедливу компенсацію, цю фірму, що торгує надлишками і застарілим військовим обладнанням. Він носив камуфляжну форму й особисту зброю, через що Джоуї ніяковів, коли треба було йти попереду. Вони прокладали собі шлях крізь бур’яни, які ставали все вищими, все більш схожими на дерева, все густіше населеними величезними південноамериканськими шершнями, аж доки, нарешті, біля огорожі в задній частині двору, над яким був натягнутий провислий дріт, не знайшли головну жилу «Пладскі А10». Гарна новина полягала в тому, що запчастин, безперечно, було дуже багато. А погана — в тому, що всі вони знаходились у жахливому стані. Цілий ряд бурих від іржі капотів привалилися до огорожі, наче перекинуте доміно; вісі й бампери були звалені купами, наче гігантські старі курячі кістки; блоки двигунів були розкидані у бур’яні, наче екскременти тиранозавра; конічні пагорби деталей меншого розміру і тому сильніше постраждалих від іржі, поросли дикими квітами. Рухаючись у заростях, Джоуї перегортав гнізда вкритих землею та/або зламаних пластикових деталей, натрапляв на зміїні ями шлангів і ременів, що потріскалися від негоди, а також — на напіврозкладені картонні коробки від запчастин із написами польською. Дивлячись на все це, він ледь стримував сльози розчарування.

— Скільки іржі, — тільки й сказав він.

— Що таке іржа?

Джоуї відламав великий шматок іржі від найближчої втулки колеса.

— Іржа. Окис заліза.

— Це все через дощ, — пояснив да Роса.

— За весь цей мотлох я можу заплатити десять тисяч доларів, — запропонував Джоуї. — Коли його тут більше тридцяти тонн, можу дати п’ятнадцять. Це набагато більше, ніж вартість на злам.

— А навіщо тобі це лайно?

— У мене є цілий парк вантажівок, які треба час від часу ремонтувати.

— Ти дуже, дуже молодий. Навіщо тобі це потрібно?

— Просто я дурень.

Да Роса подивився на вицвілі, повні комах молоді джунглі за огорожею.

— Не можу тобі все це віддати.

— Чому?

— Ці вантажівки армії не потрібні. Але можуть знадобиться, коли почнеться війна. Тоді запчастини коштуватимуть дорого.

Джоуї заплющив очі й здригнувся від такої дурості.

— Яка ще війна? З ким воювати? З Болівією?

— Я просто кажу: коли почнеться війна, запчастини будуть потрібні.

— Та ці запчастини нічого не варті! Пропоную тобі за все п’ятнадцять тисяч доларів. Quince mil dólares.

Да Роса похитав головою.

— Cincuenta mil.

— П’ятдесят тисяч доларів? У жодному. Бісовому. Разі. Розумієш? Чорта з два.

— Treinta. Тридцять.

— Вісімнадцять. Diezy ocho.

— Veinticinco. Двадцять п’ять.

— Я подумаю, — відповів Джоуї, повертаючи назад, до контори. — Я подумаю про двадцять тисяч, коли запчастин буде більше тридцяти тонн. Veinte, ясно? Це моє останнє слово.

Хвилину чи дві після того, як він потиснув вкриту мастилом руку да Роси й сів назад у таксі, яке весь цей час чекало на нього, Джоуї був задоволений собою, тим, як він провів переговори, а також — власною сміливістю: адже він сам поїхав у Парагвай, щоб зустрітися з да Росою. Те, чого в ньому не відчував батько, але добре розуміла Конні, — це надзвичайно холодний розум, що дуже важливо у бізнесі. Джоуї підозрював, що інстинкти йому дісталися від матері, яка народилася для того, аби боротися за місце під сонцем, і застосування цих інстинктів давало йому особливе синовнє задоволення. Ціна, яку він вичавив із да Роси, насправді була значно нижчою за його сподівання; і навіть коли врахувати платню