Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Пізнав Христа і Михайлович.

Так ця камера і залишилась у пам’яті, як камера з Христом на стелі.

Ніхто з нас не зубоскалив над «явленням Христа», хоча глумились ми з усього на світі.

Цікавість до гри у мене залишилась, але чомусь більш філософська.

Прочитав Марксів «Капітал». Знайшов дещо таке, що можна було застосувати і до гри, до ігрової діяльності в теорії вартості, у характеристиці праці й капіталу.

Разом з Феліксом випробували декілька моїх ігор. У всіх однокамерників я розпитував про кримінальні ігри. Вдалося зібрати велику колекцію.

Виявилося, що більшість з цих ігор за своїми ігровими якостями — на рівні дошкільних. У певному сенсі навіть нижче, бо основну роль у них відіграють позаігрові елементи — нагорода, прізвисько, лайка-похвала, дотепи, ігрові приказки, помста. І непропорційно велике місце посідає азарт, який розпалюють позаігрові мотиви. Наступним кроком до деградації є «уболівання» в спорті.

Адже «гусачок» п’ятирічної дитини принципово не відрізняється від гри емоцій вболівальника.

Сюжетно-рольова гра деградує в наркоманські мрії, у цапину музику, що дратує нерви і не дає естетичної насолоди. Недарма ж на деяких концертах молодь ставала настільки роздратована, що починала бійки. Своєрідна деградація гри, тобто культури, — це мода, гонитва за сенсацією, спорт, що лоскоче нерви.

Бездушна культура — гра ерзаців, культура механістичного, механізованого онанізму.

У моїх друзів-валютників, що аж ніяк не грішили духовністю, я все-таки бачив глибоке життєлюбство, нехай і спотворене.

Ми багато сперечелися про життєві цінності. І, звичайно ж, ніхто нікого не переконав. Вони поважали мене за «ідейність», але гадали, що я пропустив «насолоди» життя. Я ж доводив, що їхнє «епікурейство», гедонізм — поверхові, вони тільки подразнюють нерви.

Вони розповідали про розкішне життя «торгашів» та партійної еліти, намагаючись довести, що це і є життя.

— Будеш вмирати — і пошкодуєш за пропущеними б…, за розкішною смачною їжею, шикарними ресторанами.

— Будеш вмирати — і пошкодуєш за змарнованим на дрібниці життям.

Та все-таки об’єднувало нас саме життєлюбство і сміхове ставлення до святинь і богів: демократичного руху, свобод, комунізму, Солженіцина.

Солженіцина я їм розповідав з пам’яті. Вони жаліли, що я погано запам’ятав сюжет.

Михайлович запитав якось у свого слідчого:

— Що буде, якщо у мене знайдуть Солженіцина?

— Якщо не будете розповсюджувати, то відбудетесь переляком.

Я дуже шкодував, що не прочитав «Серпень чотирнадцятого». Перед моїм арештом заїжджала до нас Катерина Львівна Олицька. Вона дуже любила Солженіцина, але до «Серпня» поставилась з прохолодою як із художнього, так і зі змістового погляду.

— Як толстовець міг обґрунтувати свою добровільну участь у війні 14-го року словами: «Росії шкода»?!

Мені теж таке толстовство видалось дивним. Що ж залишається від вчення Л. М. Толстого? Від «не вбий»?

Я роздобув у 71-му році «Серпень 14-го», але прочитав тільки початок — забрав господар примірника (12-а копія). А тепер у тюрмі доводилося з «критичних» статей у «Літературні» силкуватись зрозуміти задум Ісаєвича.

Звинувачення Солженіцина у германофільстві й русофобії були безглузді («Росії шкода» несумісне з русофобією). Але що хотів сказати Солженіцин у «Серпні», ми з вирваних цитат так і не збагнули. Скільки треба було мати «класіку», як його іронічно прозвали в еміграції, самозакоханості й безпам’ятства, щоби потім повернути цю «русофобію» супроти своїх ідейних ворогів, «плюралістів». І тими самими методами амальгам, висмикування цитат, лайливих епітетів. Мене особисто ніде явно не назвав, але «Плюралісти сплющілісь от ненавісті к Росії» було вміщено поряд з явною цитатою збірки, в якій ця «ненависть» проявлялась. Довелося відповісти таким самим неетичним прийомом: «…многое солгано Солженіциним». І ГУЛАГ — у наших душах, тому так легко поновлюється в історії.

Багато знайомих докоряли Солженіцинові за антисемітизм, прихований за маскою натуралізму. Я завжди сердився, слухаючи ці докази. Якщо у таборі лікарями або на складі працювали переважно євреї, то чому, натуралістично зображаючи побачене, Солженіцин не може, не має права (радянський підхід: про «права» художника!) назвати єврейське прізвище завскладу? Замовчування факту про великий відсоток євреїв і латишів у ЧК було б неправдою, і саме це й було б прихованим антисемітизмом. Це зараз євреї становлять великий відсоток тих, хто протестує, чинить опір владі. (Не тому, що євреї кращі за інші нації, а тому, що культурний народ, якого піддають переслідуванням, ясна річ, бунтує.)

Антисемітизм не в об’єктивному зображенні фактів, а в їхній інтерпретації, в акцентуванні, в «пояснювальній» концепції цих фактів. Адже інтерпретатору загрожує справжня небезпека подивитись на факти очима шовініста — російського, українського чи єврейського.

Коли погромники посилаються на великий відсоток євреїв серед крамарів або ж серед революціонерів, то їхній антисемітизм у висновках з фактів, які виправдовують паскудства, які чинять погромники. Коли ж єврей-демократ вказує іншому народові на погроми з його боку, то він сам опиняється на позиціях, аналогічних для погромника, коли мовчить про лихварів та приписує схильність до погромів цілому народові. Щоправда, тут постає важливе питання про мораль міжнаціональних взаємин. Коли єврей говорить про те, що українці упродовж усієї своєї історії чинили погроми, то він недалеко відійшов від антисемітизму. Коли українець згадує тільки про жидів-шинкарів, які зберігали у себе ключі від православних церков, допомагаючи єзуїтам знущатися з українців, то це одне й те саме. Всі ці підрахунки: хто, кого, за що і скільки різав і грабував — неморальні й політично шкідливі, бо допомагають ворогам усіх народів, фашистам і сталіністам усіляких мастей. Коли вже треба згадувати про національні кривди, то моральніше буде кожному говорити про свої гріхи, даючи іншим говорити про їхні. Потрібна також неоцінкова об’єктивна історіографія, яка зможе допомогти нам всім виплутатися з кривавого клубка національної ворожнечі. Що з того, що предки монголів колись щось робили з нашими предками? Ось якщо монголи зроблять з Чингіс-хана національного героя, якщо росіяни зроблять те саме з Іваном Грозним, українці — з Кривоносом (погроми якого так часто приписують Богданові Хмельницькому), тоді доведеться нагадати монголам про злочинства Чингіс-хана, скоєні щодо слов’ян, росіянам — про злочинства Грозного щодо казанських татарів, українцям — про Кривоноса. Але і в цьому випадку все-таки краще, щоб кожен пам’ятав і про «своїх» героїв різанини, людиноненависництва.

*

Не можна переносити закономірностей стосунків між індивідами на взаємини між «груповими Я» — класами чи народами. Але все-таки є щось спільне у цих стосунках. Коли між індивідами виникає суперечка, то ніколи не виходить нічого доброго, якщо один з