Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

них злопам’ятний і пам’ятає тільки про помилки, негативне в іншого. Якщо обоє досить розумні і порядні, то вони насамперед спробують пригадати те, чим вони самі викликали сварку, і чесно скажуть про це суперникові. Казати про людей «чесний з самим собою» — майже банально. Але у взаєминах між народами про цю банальність постійно забувають. В українському національному русі я бачив тих, хто все підраховує історичні злочини своїх сусідів, але бачив і таких, що критикують негативні риси свого народу — правильніше було б сказати, його історичні помилки, нашаровані часом недоліки (смішно говорити про генетичні, позаісторичні чесноти або ж недоліки народів).

Але суперечки на різноманітні теми посідали у Лефортівській тюрмі незначне місце. Переважно ми читали й грали ігри.

Коли я прочитав усе, що було найцікавішого у бібліотеці, довелось читати, що доведеться. Так я натрапив на Пришвіна. Про Пришвіна дореволюційного я читав у Іванова-Разумніка. Але те післяреволюційне, що я читав раніше, було таке сіре, що я мав сумніви щодо оцінки Разумніка Васильовича. А у Лефортові мені потрапив «Корінь життя» — і перевершив усі похвали Іванова-Разумніка. Я зрозумів, що Пришвін, як,і Екзюпері, — мій письменник, обоє вони найближчі мені у проблематиці, у підході до розв’язання проблеми культури й особистості в культурі.

Ще перед тим, як взявся читати Пришвіна, я розпочав серію листів до Тані. Федосенко обіцяв передати Тані після суду всі мої роботи і листи, якщо там не буде крамоли. Побоюючись, що у психушці з мене зроблять божевільного або якось інакше зламають, я спробував під виглядом літературознавства і психології встигнути передати їй свої основні висновки про сенс життя, про культуру й хамство, про гру й становлення людини. І про суто особисте, висловлене через позаособисте (і про позаособисте — через особисте).

У двох листах, аналізуючи Пришвінові «Корінь життя» і «Краплі», я спробував розвинути два поняття: «приручення» і «присвоєння». Дивовижно було, як збігались у багатьох деталях ідеї Пришвіна й Сент-Екзюпері, особливо якщо зважати на те, що ідеологічно вони були досить далекі один від одного і нічого один про одного не знали.

Поняття «приручення», яке запроваджує Сент-Екзюпері в «Маленькому принці», розроблене у Пришвіна в образній формі. Він детально розглянув психологію взаємостосунків між людьми — дружби й любові. Він пов’язав саме поняття культури з проблемою олюднення стосунків. Усе те саме є і в Екзюпері.

Написавши кілька листів про «приручення» у Пришвіна, я підійшов до проблеми культури з іншого боку — з боку процесів очищення і сублімації людини.

Культура як система людських взаємин виявилась людською системою сублімації. Психоаналіз гри, Шевцова-Кочетова, Шевченка й нації, любові, приручення, сміху — всі ці проблеми зіллялись у єдину проблему культури й антикультури. Обидві функції культури: олюднення зв’язків між людьми й олюднення тварини — у коротких формулках наведені у «Філософсько-економічних рукописах І844 року» Маркса і в деяких місцях «Капіталу». Проблема комунізму означилась для мене як проблема культури і боротьби з формами суспільства, що охамлює все людське.

Друга серія листів до Тані — це тема «казки кохання», тобто позитивної функції ідеалу, казки, міфу. Про позитивне у міфі я писав ще у 1970 році в «Етичній настанові». Пришвін та Екзюпері дали художній матеріал для того, щоб уточнити це через поняття «казки кохання». Я пам’ятав, що дещо з психології ролі «казки» у розвитку кохання, в олюдненні статевих стосунків є у Стендаля (поняття «кристалізації»). Але у Лефортівській тюрмі Стендаля не було. Не було і в Київській.

Цікавий образний, психологічний матеріал я знайшов у Олександра Ґріна і в «Сазі про Форсайтів» Ґолсуорсі. Обидва боки культури — «казка кохання» і «приручення» — у «Сазі» змальовані по-своєму. Поняття «приручення» за «Сагою» слід поставити в опозицію до «присвоєння». «Приручаючи», Я дарує себе Іншому, любить Іншого за те, що той інакший, не схожий на Я, за його самоцінність, самосутність.

Роблячи «подарунок» Іншому, турботливо, обережно, шанобливо ставлячись до Іншого, Я виходить за власні межі, розширюється. Трагедія абсолютної самотності частково розв’язується через культуру — любов, дружбу, мистецтво, релігію, науку. Віддаючи себе, здобуваєш світ, Іншого, тобто Друга.

Присвоєння ґрунтується на тій самій потребі — розширити себе. Але при цьому Я посягає на особливість Іншого, на його самоцінність (у казці про Царівну-жабу це висловлюється в образі спалення жаб’ячої шкірки, у казці про Царівну-лебідку — у бажанні з’їсти лебедя). «Хвилино, зупинися», «море, ліс, картина, жінка — мої», «ти — слуга», Каїн вбиває Авеля, «ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання». Вбити, зламати, зжерти, присвоїти, підкорити. Все це різні форми присвоєння.

Присвоюючи навколишнє, Я розширює своє фізичне тіло, але вбиває своєрідність Іншого. Знецінюючи навколишнє, Я залишається у цілком порожньому середовищі і тим самим саме зникає як Хтось.

Легенда містиків про вампірів, які поглинають психічну енергію навколишнього і при цьому все більше знесилюються, втрачають своє внутрішнє лібідо, міфологічно відображає трагедію привласника.

Чарівна казка як пошук того, чого бракує або ж вкраденого завершується весіллям, перетворення героя на мага, чоловіка й короля (або ж святого, Бога). Але перед весіллям перед героєм з’являється небезпека. Дочка, дружина чи мати Змія переслідує героя — переможця Змія, Горинича, Кощія Безсмертного. Усі види небезпеки з їхнього боку зводяться до того, що вони поглинають героя. У весільному гімні Рігвед зображено страх нареченого перед шлюбом, перед нареченою. Це страх перед поглинанням у шлюбі (один з боків цього — страх перед втратою невинності, страх такий незрозумілий у патріархальній культурі). Царівна-жаба покидає чоловіка, коли він посягає на її межі — шкірку.

Пришвін у «Корені життя» пов’язав казку про Лебідку, свою казку про оленя-квітку з проблемою міфу любові в узагальненому вигляді. У «Корені життя», у «Фацелії», у багатьох малюнках природи, філософських притчах він розвинув опозицію «приручення» й «присвоєння», культури й хамства, пов’язав почуття любові до Іншого з творчістю, проблему сублімації любові з її генералізацією.

Річ не в тому, що пішла Вона від тебе, річ у тому, що Вона була. Якщо Вона пішла, то пошук її приведе тебе до розкриття краси природи, людства, культури — до розширення Я, до творчості як здійснення Я, до подолання у творчості і в любові смерті й абсолютної самотності як форми смерті.

А хамство — це вбивання і навколишнього, і Я, це руйнування «уз» (термін Екзюпері), деградація особистості, перетворення її на хама.

За такою здеґрадованою особистістю, як професор Лунц, я вже спостерігав на першій комісії, комісії Інституту Сербського. На жаль, розмова з цією