Читати книгу - "Вiйна Калiбана, Джеймс С. А. Корі"

— Це заспокоює людей. І це важливо. Голден думає, що він

герой, дає владу народу, інформація проситься на волю і що там

ще, але він тупий йолоп.

— Він на своєму кораблі.

Авасарала схрестила руки на грудях.

— Ти про що?

— Він на своєму кораблі, а ми — ні.

— Значить, ми всі тупі йолопи, — погодилася Авасарала. —

Гаразд.

Боббі піднялася і взялася міряти кроками кімнату, але

повернула назад задовго до того, як дійшла до стіни. Вона

звикла обходити менші приміщення.

— Що накажете з цим робити?

— Нічого. Що до дідька ти можеш зробити? Застрягла тут зі

мною. Я сама можу небагато, а у мене ж є друзі на високих

посадах. У тебе нема нічого! Я просто хотіла поговорити

з кимось і не чекати дві хвилини, поки мене переб’ють.

Вона перегнула палицю. З обличчя Боббі змило емоції — вона

стала спокійною, замкненою та холодною. Піхотинка

зачинялася в собі. Авасарала присіла на край ліжка.

— Це було несправедливо, — визнала Авасарала.

— Як скажете.

— То я, бляха, і кажу.

Піхотинка нахилила голову вбік.

— Це було вибачення?

— Нічого більшого від мене зараз не отримаєш.

Щось зісунулося в голові Авасарали. Це стосувалося не Венери, не Джеймса Голдена чи його звернення про бідну загублену дівчинку, і навіть не Еррінрайта. Це стосувалося Боббі, її ходіння

і недосипання. Зрештою до неї дійшло, і вона безрадісно

хихотнула. Боббі схрестила на грудях руки. Її мовчання було

промовистішим, аніж запитання.

— Це не смішно, — сказала Авасарала.

— А ви спробуйте.

— Ти нагадуєш мені мою доньку.

— Невже?

Боббі на неї розсердилася, і тепер їй доведеться пояснювати

свої слова. Вентиляція гуділа, не звертаючи уваги ні на кого.

Щось застогнало глибоко у надрах корабля, наче вони пливли

на стародавньому вітрильникові, збудованому з деревини

і дьогтю.

— Мій син помер, коли йому було п’ятнадцять. Катався на

лижах. Я тобі розповідала? Він був на спуску, по якому їздив уже

двадцять чи тридцять разів. Знав його, але щось сталося, і він

влетів у дерево. Підрахували, що він ішов на швидкості

кілометрів шістдесят на годину. Дехто після такого виживає, але

він не вижив.

На мить вона перенеслася туди, в будинок, де медик на екрані

повідомляв їй новину. Вона досі відчувала пахощі, які тоді палив

Арджун. Вона досі чула краплі дощу, які вистукували по вікну, як пальці. Це був її найгірший спогад, і він був бездоганним та

чистим. Здригаючись, вона зробила довгий і глибокий вдих.

— Упродовж наступних шести місяців ми тричі майже

розлучилися. Арджун був святим, але й у святих є межа. Ми

сварилися з будь-якого приводу. І без приводу. Обоє

звинувачували себе в тому, що не врятували Чаранпала, і нам

було гидко, коли інший намагався перебрати відповідальність

на себе. І тому, звісно, найбільше страждала наша донька.

Одного вечора ми кудись пішли, Арджун і я. Повернулися пізно

і сварилися. Ашанті була на кухні, мила посуд. Руками мила

чистий посуд! Вичищала тарілки ганчіркою і цим жахливим

абразивним мийним засобом. У неї були пальці у крові, але вона

ніби не помічала, розумієш? Я намагалася зупинити її та

відтягнути, але вона закричала і не замовкала, поки я не дала їй

повернутися до миття. У мене очі туманилися від люті.

Я ненавиділа свою доньку. Тієї митті я її ненавиділа.

— І чим саме я вам її нагадую?

Авасарала обвела рукою кімнату: ліжко зі справжньою лляною

білизною, рельєфні шпалери на стінах, ароматизоване повітря.

— Ти не шукаєш компромісів. Не бачиш речі так, як я кажу тобі

їх бачити, а коли я намагаюся тебе змусити, ти йдеш геть.

— То ви цього хочете? — спитала Боббі.

Її голос повільно набирав енергії. Це була лють, але вона

повернула її до дійсності.

— Хочете, щоб я погоджувалася з усім, що ви кажете; а якщо

ні, то ви будете мене за це ненавидіти?