Читати книгу - "Сонячний Птах"

Спека та натиск людності загрожували задушити його, й він розпачливо озирався довкола, так ніби шукав дорогу до втечі. Сторч стояв біля нього й тримав на плечі сокиру з грифами. Гай відчув легке тріпотіння гніву проти зради цього чоловіка, проте вона здавалася йому мало важливою в порівнянні з грандіозністю ситуації, яку він щойно відкрив.

Сторч не дивився на нього, натомість він спостерігав за групою воєначальників венді, які стояли біля невисокого підвищення в протилежному кінці кола, чистому від людей. Підвищення було голим, але приваблювало увагу їх усіх, наче порожня сцена, на яку незабаром мають вийти головні актори.

Знову пролунав голос, який запитав:

– Хто шукає Великого Чорного Звіра, хто полює на лева?

Жарка мовчанка й тиша тривали, потім раптом величезна кількість людей заворушилася й зітхнула, коли на підвищення вийшов чоловік.

Високий вінок із пер чаплі на його голові й розмір підвищення, на якому він стояв, зробили його схожим на бога. Плащ із леопардової шкіри звисав до землі навколо нього, й він стояв тихо, як високе дерево посеред трав’янистої рівнини, коли громоподібне привітання царю потрясло основи землі й неба.

Сторч відніс сокиру з грифами до підвищення й поклав її до ніг царя, потім поточився назад, і цар подивився через відкриту відстань, що їх розділяла, на Гая.

Гай випростався, намагаючись не звертати уваги на біль у своєму тілі, коли підійшов до підвищення й подивився вгору на Манатассі.

– Я мав би здогадатися, – сказав він пунічною мовою.

– Ти мусив убити мене, – сказав Манатассі і з під складок мантії витяг залізний кіготь. – А не озброювати мене цим.

– Ти не розумієш, – сказав Гай. – Твоє життя мені не належало, і я не міг узяти його. Я дав присягу.

– І ти досі вірний своєму слову, – мовив Манатассі, й Гай даремно шукав сліди насмішки в його голосі.

– А інакше я не вмію жити.

Гай почувався дуже стомленим; він покірливо чекав смерті. У нього не залишилося енергії, щоб сперечатися.

Манатассі зробив жест кігтем, показавши на вишикувані лави своєї армії.

– Ти бачиш, якого списа я викував?

– Бачу, – кивнув головою Гай.

– Хто може вистояти проти мене? – запитав Манатассі.

– Чимало намагатимуться, – сказав Гай.

– Ти теж серед них?

– Не думаю, що в мене буде шанс кинути тобі виклик, – усміхнувся Гай.

Манатассі подивився вниз на маленького горбаня в пошарпаній туніці зі зваляною бородою і синцями на обличчі й руках, брудного й побитого, але не приниженого й спроможного спокійно обговорювати свою долю.

– Ніхто з моїх людей нас не розуміє, – сказав Манатассі Гаю. – Ми можемо говорити вільно.

Гай кивнув головою, спантеличений, але зацікавлений, чому його співрозмовник так змінив свій настрій.

– Я пропоную тобі життя, Гаю Бен-Амон. Приєднайся до мене, дай мені ту любов і ту чесність у виконанні своїх обов’язків, яку ти дав Великому Леву Опета, й ти доживеш до глибокої старості.

– Чому ти обрав мене? – запитав Гай.

– Я чекав на тебе. Я знав, ти прийдеш. Мої шпигуни стежили за тобою, але це доля так акуратно передала тебе в мої руки.

– Чому я? – повторив своє запитання Гай.

– Ти мені потрібен, – просто сказав Манатассі. – Мені потрібна твоя вченість, твоє розуміння і твоя людяність.

– Ти прощаєш мені, що я відрубав тобі руку? – запитав Гай.

– Ти міг забрати в мене життя, – відповів Манатассі.

– Ти прощаєш мені рабські ланцюги й шахти Гальї?

– Цього я ніколи не прощу! – гарикнув Манатассі, його обличчя засмикалося, а очі спалахнули димчастим жовтим світлом. – Але це не твоя провина.

– Ти мені простиш різанину біля Сета? – наполягав Гай.

– Ти солдат і не міг учинити інакше.

Манатассі досі тремтів, і Гай відчував, як близько він пройшов над краєм провалля, але йому було конче треба випробувати силу цього чоловіка. І його слабкість.

– І чого ти хочеш від мене? – запитав Гай.

– Іди зі мною, – сказав Манатассі.

– Проти кого?

– Проти Опета, проти його страховинної жорстокості й огидних богів, – намагався переконати його Манатассі. – Поруч із тобою й цією армією за моєю спиною я правитиму світом.

– Я не можу приєднатися до тебе, – похитав головою Гай.

– Чому?

– Опет – моя батьківщина. Це моя земля, мої люди, мої боги, тому вони не можуть бути злими.

– Я думав, ти чоловік із розумом, – рикнув Манатассі.

– Розум може привести чоловіка лише на певну відстань, а далі він повинен довіритися своєму серцю, – сказав Гай.

– Отже, ти мені відмовляєш?

– Так.

– Ти знаєш, що обираєш смерть?

– Так.

Манатассі підняв руку, залізні кігті блиснули в сонячному світлі, і Гай знав, що, коли рука впаде вниз, він помре. Він налаштувався зустріти свою смерть так само спокійно, як її роздавав.

Манатассі відвернувся. Потім через мить зітхнув, і його плечі, посмуговані грубими шрамами, піднялися.

– Ти пощадив мене, – сказав він. – Я пощаджу тебе.

Гай відчув велику слабкість від полегкості. Він не хотів помирати й нарешті дозволив собі подумати про Таніт і дитину. Отже, він зможе побачити свого сина, і його серце злетіло у височінь.

– Повертайся назад до Опета. Повертайся до свого царя. Скажи йому, що Манатассі, Великий Чорний Звір, наступає з півночі, щоб знищити його.

– Ти хочеш остерегти ворога? – запитав Гай. – Хіба я тебе цього навчав?

Манатассі усміхнувся.

– Застереження йому не допоможе, – сказав він. – Розкажи, що ти тут бачив. Розкажи про мою армію, і нехай у нього похолоне всередині. Скажи йому, я йду по нього і я не стану щадити нікого, я знищу навіть пам’ять про нього, щоб вона не бруднила землю. Скажи йому, що я йду, і я прийду швидко.

Манатассі підняв сокиру з грифами й подав її Гаю.

– Іди! – сказав він. – Усі борги між нами виплачені. Ти не маєш претензій до мене, і я не маю претензій до тебе. Коли я знову тебе зустріну, я тебе вб’ю.

Вони втупилися один в одного, стоячи так близько, що могли б доторкнутися один до одного, а проте розділені не меншою відстанню, аніж неозорість океанів або широчінь землі.

Гай обернувся й пошкутильгав геть у коридорі воїнів, що відкрився для нього, й жоден із них не перепинив йому шлях.

– Стара