Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Лице ненависті 📚 - Українською

Читати книгу - "Лице ненависті"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лице ненависті" автора Віталій Олексійович Коротич. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 51
Перейти на сторінку:
Петті Ла- белл. Так чи інакше, в Нью-Йорку нині 1728 протестантських церков, 1254 синагоги, 438 католицьких соборів і 82 православні церкви. Про будДистські, індуїстські, сиктоїстські та інші заклади по сповіданню "екзотичних вірувань я не кажу, бо не був там. Не зустрічався і з членами сект, зокрема дуже численної, очолюваної південнокорейцем Муном; судячи з усього, цей Мун великий шахрай, про що вже не раз писали. Він прокрадався, спокушав прочанок, занурювався в сумнівні афери, але Муну раз у раз прощали, бо він запевняв, що діє від імені бога, до того ж бога, категорично настановленого проти соціалізму. В Америці церкви звільнені від податків. Мені розповідали про трьох пройдисвітів, які заснували й зареєстрували свою власну релігію і її храм з трьома парафіянами, до якого ці парафіяни приписали власну фабричку. Кілька років шахраї уникали податкового інспектора, доки не стрінулися з поліцією,

Тут розмовляють про любов, моляться за любов, випускають значки, білизну й талісмани з словами любові, але кожен думає про власне.

Втім, легко мені міркувати, живучи у велетенському чужому місті так недовго чи наїжджаючи сюди час від часу. Нью-йоркські жителі довговічніші за будинки. Вони повторюють, як закляття, слова про необхідність возлюбити. А людей стає усе більше,— де ж вхідні ворота з Європи до Америки для тих, хто квапиться до промислових американських столиць.

Джорджа Вашінгтона, легендарного президента, приводили до присяги саме тут, в Нью-Йорку. Решта президентів присягали й присягають в місті Вашінгтоні, але й звідти вони запевняють Нью-Йорк та його населення у вічній любові, бо не можна інакше.

Місто велике, і все в ньому може трапитись, місцеві статистики інформують, що в середньому за рік тут фіксується одна тисяча вісімсот убивств, десять тисяч згвалтувань, сто тисяч грабунків, двісті тисяч крадіжок зі зломом. Так чи інакше, цифри ці округлені — убивств, приміром, рік тому було 1821; округлюють, як правило, й іншу цифру — про коливання кількості населення. За останнє десятиріччя понад мільйон людей полишили це місто; але прийшли інші — міісто пульсує, розбухає від повеней і скидає їх крізь греблі, як весняна ріка. «Я кохаю тебе»,— шепоче мій телевізор. За полі- ційними даними, більшість із десяти тисяч згвалтувань, про які було згадано, починалися з того, що гвалтувальник освідчувався...

Коли 1898 року п’ять міських районів: Манхеттен, Річмонд, Бруклін, Куїнс, Бронкс^задекларували своє об’єднання в єдиному Нью-Йорку, місто зразу ж стало тримільйонним; тоді ще небагато було таких на білому світі.

Втім, від розмови про те, що відбувалося з містом, я повертаюсь до того, що в цілком конкретний проміжок часу відбувалося в Нью-Йорку зі мною. Дивна річ, у мене ніколи не зникало відчуття, що між всіма на світі людьми та всіма часами, звичайно ж, існує на світі чіткий та особистий зв’язок — просто у всіх це по-іншому, часом ми самі собі заважаємо відчути людину поруч. Чи дуже спрощуємо ціб людину. Так, як я мало не спростив Кет. Вона підійшла до мене в Центральному парку, мружачись від осіннього сонця, й, струснувши рудою зачіскою, спитала,-котра година. Спершу я подумав, що Кет хоче мене спокусити, і зразу ж хотів сказати їй, що ні надміру темпераменту, ані грошей в мене немає. Та Кет поцікавилася, що за годинник у мене, після чого я

таки зауважив їй, що нікуди з нею не піду. «А я вас нікуди й не кличу»,— сказала мені Кет і спалахнула, від чого обличчя в неї стало яскраво-червоним, що в поєднанні з рудою зачіскою та сукнею творило враження біблійного вогненного куща.

Хочете, я вам покажу Нью-Йорк? — спитала Кет.— Задарма! Ви любите Нью-Йорк?

Замість відповіді я накреслив на землі оту формулу I :love: NY і знизав плечима. В той момент я й сам не знав, чого бажаю.

Кет посварилася зі своїм хлопцем і занудьгувала. Я зацікавив її тим, що чимось різнився від інших відвідувачів парку, вона навіть не уточнила, чим саме. Принаймні ніщо не заважало нам вийти з парку удвох.

Із шаленим гуркотом повз нас пролітали громохкі негренята на скейтбордах — спеціальних дошках, спертих на підшипники. В переможному негренятському гуркоті слів було майже не чути, і ми з Кет, можливо, виглядали як двоє родичів (тато з донею, не інакше), які вийшли погуляти. На цей момент я вже з’ясував, що Кет щойно виповнилося двадцять три роки, Крім того, вона боялася повертатись додому, в Куїнс, у високий дім, де мешкає її родина і де сьогодні загинула дівчина. Навмисне такого не вигадаєш. Якщо хлопця собі Кет могла вигадати, то історія дівчини з її будинку була справжньою. По телебаченню і в газетах я вже бачив той дах, і внутрішнє подвір’ячко, й відкриті двері на горище...

(Не відкладаючи до наступної добірки вирізок, одну про­цитую зараз. Це з газети «Дейлі ньюс», 28 вересня 1982 р.: 17-річну Лауру Евелін було задушено шнуром до того, як її скинули з даху 13-поверхового будинку, де вона жила. Так показав розтин. Лауру вбили близько 2:45 вночі, коли вона поверталася додому, на 130-у авеню, до кооперативного комплексу Рочдейл Віледж, розрахованого на 5000 родин. Вона була на весіллі в розташованому поруч громадському центрі. Поліція повідомила, що невідомий чи невідомі захопили її в ліфті, звідки пожежною драбиною вона вийшла на дах.'»)

Ми з Кет говорили про те, до чого ж людина самотня — популярна тема в Нью-Йорку. Вона згадала й кубинця, придушеного ведмедем («Ми з ним зрозуміли б одне одного,— сказала вона,— бо людина лізе до ведмедя, щоб побалакати про любов, самотність і про все інше, значить, вона дійшла до краю...»).

Що таке любов, Кет? — запитав я.

Це таке, коли людина не самотня,— відповіла моя рудасупутниця без найменшого напруження, очевидно, вона вже думала на цю тему.

...От що дивно: розмовляють двоє зовсім чужих людей, і до розмови потроху входять події й люди, за допомогою яких твориться бодай хитка, але спільність. Навіть гинучи з самоти, людина ніколи не буває зовсім самотньою — усі її вороги й друзі, сусіди по будинку, родичі, друзі й колеги так чи інакше творять тло. В чужих містах з випадковими співрозмовниками спілкуватися повчально — вдома я, певно, давно б уже попрощався з такою Кет, а тут мені цікаво було досто- совувати чужі та власні виміри до свого й до чужого світів.

Зразу ж скажу, Кет зовсім не боялася незнайомих чоловіків. У цьому вона була подібною до більшості своїх нью-йорксь- ких ровесниць, які ходять

1 ... 15 16 17 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лице ненависті», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лице ненависті"