Читати книгу - "Весняна казка, Еммі Берн"

— Марк , тут якість мужики не пускають мене в палату до дідуся . Ти знаєш щось про це ? - мій голос також тремтів , від цього було важко вимовляти деякі слова .

— Які два мужики, опиши їх - тон був серйозний , значить він не знає і від цього ще страшніше.

— На бандюків схожі , на питання не відповідають, а коли я пробувала зайти то боляче відштовхнули мене - паніка наростала з кожною секундою.

— Вони посміли тебе торкнутись ? Не підходь до них більше , я за деякий час приїду - Марк не на жарт розлютився, а до мене ніяк не могло прийти, хто ж міг їх сюди приставати .

З гордо піднятою головою, проходжу повз громил та швидко йду у палату до мами.  Бабуся вже їй розповідає як готувала з Марком , мама уважно слухає та посміхається . Тут така приємна атмосфера, але страх що зараз із дідусем біда , не дає мені спокійно тут переховуватися, тому беру всю сміливість в кулак і знову виходжу в коридор. Бандюки так і стоять біля дверей , та я помітила що пропускають без питань тільки медсестер . Ось хто мені і потрібний , швидко проходжу у сторону кабінетів лікарів , та терпляче чекаю поки медсестра вийде.

Невідомість мене лякає, але діватись нікуди , не буду я ж просто сидіти. Нарешті дівчина виходить, та направляється у мою сторону. Так тепер головне , щоб вона мені все розповіла, уявляю як це може дивно виглядати збоку.

— Вибачте , зачекайте. Мені потрібна ваша допомога - спиняю дівчину , та тремтячим голос закликаю її .

— Що сталось ? Вам погано? - я що настільки страшно зараз виглядаю ?

— Мені ні , але ви не знаєте що з дідусем з тої палати. Та хто ті люди? - дівчина спочатку дивиться на палату, потім на мене. Бачу як вагається щось мені розповісти.

— А ви йому хто ?

— Я наречена його внука , ми були тут недавно . Але зараз мене не пускають, що сталось? Давно вони тут ? - щось мені це все не подобається

— Від учора. Їх приставила дочка Марка Марковича . Я знаю тільки те, що йому стало гірше у психічному стані , тому вона переводить його у закриту психіатричну  лікарню. - у середині щось обірвалось , від почутих слів . Ми були тут один день тому , і з ним все було гаразд .

— Але це не правда , він був у повному порядку. - це ж божевілля якесь,  як можна закрити психологічно здорову людину серед хворих.  

— А коли буде перевід ? - бачу як медсестра, боїться мені говорити .

— За пів години за ним мають приїхати . - напевно тому мене і не пустили до нього, і що ж робити. Паніка швидко полонить мої думки , але потрібно щось робити . Я ж не зможу стояти і дивитися на це безумство.

— Будь лака , допоможіть мені . Він здоровий, я не можу дозволити цьому статись - хапаю дівчину за руку , бачу як її зіниці розширюються від здивування на мої слова.

— Я не можу на таке піти , мене ж звільнити можуть - її слова приводять мене в шок , і що тепер робити.

— А він там померти може, ніхто вас не звільнить обіцяю . Мені просто потрібна ваша уніформа, якщо будуть питати скажете що я вкрала її . - поки що плану що робити немає ніякого, але сидіти склавши руки я теж не можу .

— У мене є запасна, але це єдине що я для вас зроблю.

Ми йдемо до якогось кабінету , там мені передають медичний халат та штани , а також маску . Але є ще одна проблемка , це мій колір волосся.

— Не питайте звідки це в мене, але тримайте - дівчина передає мені чорну перуку , сказати що я здивувалась це нічого не сказати, але це просто спасіння для мене.

Швидко вдягаюсь , та йду до палати дідуся . Серце не билось поки я робила останні кроки , громили не звернули на мене жодної уваги , і це не могло не радувати.  Зайшовши в середину я просто зупинилась на місці від шоку. Дідусь лежав і плакав, біля нього були зібрані сумки з його речами, а поряд вже стояло крісло каталка , щоб перевезти його . Серце розривалось від болі, я підійшла ближче та зняла маску .

— Дідусю , це я Міра . - його очі розглядали мене , не вірячи почутим словам .

— Я вас врятую , але спочатку скажіть ви можете самостійно встати - дідусь кивнув у знак згоди . Так це вже маленька перемога,  але плану дій у мене все ще не було .

— Тоді вставайте - я підкотила крісло до ліжка , дідусь тремтячими руками намагався підштовхнути себе . Я як могла допомагала йому, і за пару хвилин у мене вийшло. Я вирішила набрати Марка , щоб він швидко їхав сюди , але його номер буз поза зоною досяжності. Чому все так не вчасно, а можливо це був такий план.

Розвернувши крісло з дідусем я направляюсь на вихід , мені здається я скоро знепритомнію від страху , але відступати не можна . Тому відкривши двері крокую у невідомість , надіюсь вищі сили на нашій стороні, і громили нічого не запідозрять .

— Ви куди його везете ? - від грубого голосу , мороз пішов по шкірі .

— У Марка Марковича піднявся тиск , та серце щось не так б'ється . Потрібна 
електрокардіографія - ледве вимовила останнє слово, боялась запнутись, щоб не видати себе.

— І довго це буде? - ще суворішим тоном сказав громила .

— До пів години - потрібно відтягнути трохи часу, щоб мати змогу втекти.

— Я маю супроводжувати вас - а це вже проблема.

— Для чого? Там можуть бути і інші пацієнти із хворим серцем , ви будете їх лякати. Не в образу було сказано - через хвилювання несу якісь нісенітниці , але поки кращого варіанту мій мозок не придумав.

— Ну тоді вечором з тебе вибачення - фу від його тону мені захотілося крізь землю провалитися, добре що стою до нього спиною і не бачу його погляду .

— Обов'язково - ага у гробу побачиш мої вибачення .

Не чекаючи відповіді, швидко йду у наступне крило лікарні . Я її трішки знаю , тут є три виходи і один із них знаходиться там . Серце б'ється мов збожеволіло, а це і не дивно , по дорозі пробую ще раз набрати Марка, але від досі поза зоною . Таксі теж не варіант , я з собою не брала готівки , плюс карта що дав Марк вдома .

Виходимо на вулицю , поки нас ніхто не зупиняв . Напевно думають , що везу пацієнта на обстеження , або на прогулянку   . Швидко йду до дороги , все тіло вже тремтить від страху та емоцій які мов ураган зараз вирують у моїй голові. Ніколи не думала, що буду викрадати коли-небудь людину , а зараз саме цим і займаюсь .