Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Советська держава була винятково дбайливою. Вона знала потреби всіх своїх громадян куди краще за них самих.
Тож до Польщі я потрапив допіру 1989 року, у розпалі перестройки, незадовго до перетворення тієї не зовсім справжньої «заграниці» у справжню, — чого я тоді, щиро кажучи, не сподівався, хоча зміни вже висіли в повітрі. І я справді дихав тим березневим повітрям, місячи черевиками снігову кашу на варшавських вулицях, ледь устигаючи за моїми польськими друзями, котрі намагалися показати мені за той перший і, хтозна, можливо, останній приїзд геть усе — фантастичні колекції самвидаву, що їх продавали на подвір’ї університету, дискусії у ПЕН-клубі, виставу за п’єсою Гавела, котра йшла вже цілком легально, дарма що сам автор іще сидів у чехословацькій в’язниці, фільми уславлених польських режисерів, що були зняті з екранів 1981 року або так ніколи на них і не випущені. У помешканні Яцека Куроня ми слухали пізно ввечері дотепні розповіді господаря про переговори за «круглим столом», за яким комуністи вже начебто погодилися з формулою «ваш уряд, наш президент», але ще безліч деталей майбутнього компромісу і фактичної передачі влади чекали узгоджень.
До тріумфальної перемоги «Солідарності» на перших не зовсім вільних, та все ж конкурентних виборах залишалося три місяці, до падіння Берлінського муру — вісім, до розвалу СССР та здобуття Україною незалежності — два з половиною роки. Ми, звісно, хотіли цих змін і, як могли, працювали на їхнє наближення. Але ніхто не знав достеменно, як далеко зайде перестройка і чи, взагалі, не зупинять її одного дня генерали генштабу, полковники КҐБ чи нерозкаяні блюстителі сталіністських принципів у кабінетах ЦК. Мало хто пам’ятає сьогодні, що того самого дня, 4 червня, коли «Солідарність» святкувала перемогу над
комуністами, їхні китайські однопартійці чавили танками демонстрантів на майдані Тяньаньмень, доводячи спробу тамтешньої перестройки до цілком іншого завершення.
Ми мали достатні підстави очікувати подібного. Власне, ми й бачили щось подібне — спершу в Алма-Аті потім у Тбілісі й Баку, потім у Вільнюсі й Ризі. І нарешті — 19 серпня 1991 року в Москві. Ми знали, звісно, що система струхлявіла, але ніхто не знав, до якої міри і як швидко й наскільки безкровно вона відійде у небуття. Ми знали, що вона опиратиметься і принаймні в цьому не помилялись. Кожного дня ми трішки розширювали простір свободи, але водночас відчували, що наступного дня все може завершитися, урватися і повернутися до найгірших часів. Це було наче рух по мінному полі, наче гра у російську рулетку — п’янка, запаморочлива, азартна і нервова.
Ми справді поспішали — прагнули побачити, висловити все те, що ще вчора було заборонене і, хтозна, можливо завтра буде заборонено знов. Ми купували десятки звільнених від цензури книжок, передплачували неймовірну кількість “заборонених” часописів, включно з якою-небудь естонською “Советской Молодежью” та обласною франківською “Галичиною”. Кількох життів не вистачило б, аби все перечитати. Але ж читання, тобто не лише читання, було головною метою всіх цих придбань та накопичень.
Підсвідомо, гадаю, ми поводились як рибини, що відкладають тисячі ікрин із надією, шо якась їхня невеличка частина переживе всі знегоди й продовжить рід було щось воістину інстинктивне, біологічне у тому драйві. Ну, і що робити тепер з усією тією ікрою?..
Я потроху викидаю перебудовні газети, віддаю до бібліотек книжки і журнали. Але вперто зберігаю ті пожовклі, погано» якості польські книжки і часописи, які привіз у чималих торбах 1989 року з Польщі.
За комунізму той край, може, й не був «справжнім закордоном» у сенсі реальних політичних свобод та фактичної суверенності. Проте для нас, українців, він, безумовно, був іншим світом у сенсі відкритості, інтелектуального драйву, мистецької відваги чи навіть зухвалості. Партійна диктатура у Польщі не була такою брутальною, як у інших країнах комуністичного блоку. І походило це не від доброї волі місцевих партійців та кагебешників, не від якоїсь їхньої особливо лагідної вдачі та вегетаріанських нахилів, а від тихого опору всього суспільства, від постійного саботажу, від упертого масового небажання прийняти цю владу і цю систему — з усіма її міфами, символами та цінностями — як свою власну. Вона завжди була тут чужою, окупаційною, і саме тому завалилася, щойно втратила зовнішню безумовну підтримку. Польща справді була, як полюбляє приказувати Адам Міхнік, «найвеселішим бараком у комуністичному таборі».
2.
Я ніколи не вивчав спеціально польської мови. Вона прийшла якось сама собою — через ілюстровані журнали, які продавали у совєтських кіосках, через музичні програми, які я підлітком слухав по радіо, зрештою, через телебачення, яке ми навчилися з часом приймати у Львові на саморобні антени. Усі ці речі були цікавіші, жвавіші, привабливіші, ніж їхні куди примітивніші, обтяжені нудною ідеологією й убогою пропагандою совітиські відповідники. Я над цим тоді не задумувався, але відчував інтуїтивно. Польська мова, пропри незвичні літери з усілякими гачечками й рисочками, виявилась на диво зрозумілою. І лише потім я прочитав у якійсь мудрій науковій статті, що нічого дивного в тім нема, бо лексично до української ближча лише білоруська, далі, за польською, йде словацька і щойно за нею, на четвертому місці, російська.
Я, зрозуміло, був не самотній у цьому своєму хобі. Серед освічених українців, особливо на заході краю, це було радше нормою. Не без певного подиву я довідався згодом, що подібно намагалися читати по-польськи не лише білоруси, а й деякі росіяни, литовці і навіть східні німці. Для більшості з них, гадаю, це був не лише додатковий, альтернативний канал інформації, можливість підключитися до світу без московського посередництва, а й своєрідна фронда, тихий вияв інтелектуальної непокори щодо імперської гіперцентралізації та гіперідеологізації. Нелегку дифузію інформації у закритих суспільствах по-своєму добре ілюструє анекдот із кінця 60-х, у якому відлунюють модні віяння того часу — поява на Заході контркультури, руху гіпі, сексуальної революції.
Анекдот у своєму, себто в анекдотичному стилі пояснює, що означає «груповий секс» у різних країнах. У Франції це означає, що збираються молоді хлопці й дівчата, попивають вино, гуртом кохаються і мають собі з того добру забаву. В Америці це означає те саме, з тією лише різницею, що хтось один знімає це все на плівку, робить фільм і продає по всьому світі, заробляючи грубі гроші. У Польщі це означає, що збираються молоді хлопці й дівчата і хтось один, хто побував на Заході й привіз нелегально відеокасету, показує присутнім той фольм. У Москві — збираються хлопці й дівчата і хтось, хто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.