Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

видно, надавався для цього, бо не було ніякої загрози, що вони, у взаєминах зі мною, зв'яжуть себе в який-небудь спосіб. Я мусив бути для них суто ужитковою особою. Єдиним винятком була Беверлі, цілком щира й одверта: любила бути й кохатися зі мною, хоч і не кохала мене. Вона єдина також втримувала зі мною хоч далекий зв'язок. Зі свого боку, єдину Беверлі я насправді покохав і досі тужив за нею. Та, додумуючи речі до кінця, я почуваю, що обманюю себе. Бо якою ужитковою особою я міг бути для Анджели? Я переконаний, що Анджела радо ділила б зі мною життя, якщо б я хоч натякнув, що кохав її. Можливо, пані Родіні й Джінні використовували мене до якоїсь міри, та й це проблематично. За такою самою логікою можна сказати, що я використовував їх.

Моя робота, на диво, цілком захопила мене. Я працював із комп'ютерами й програмував моделі різних небесних констеляцій. Дослівно днями й ночами сидів у планетарії й відтворював зоряне небо. Тяжко працюючи, я за кілька років вибився на голову комп'ютерно-моделювальної групи. Відтоді відповідав за всі проекти й мав можливість переключити свої підглядальні перверзії на проникання у всесвіт і моделювання його. Справді, я не вважаю вже, що мої намагання прозирнути в людське буття було надто первертне. Я ніколи не намагався використовувати людей, підглянутих у голих, так би мовити, ситуаціях, ні сам не вдавався до хоч би якого збоченства. У мене це був просто вияв надмірної цікавости та своєрідної «тихої» авантюрности.

Тепер я часто їздив до обсерваторії Смістонського інституту, цілими тижнями працював зі славетними астрономами й вивчав найновіші відкриття у всесвіті. Зрозуміло, найприємніше було сидіти при телескопі й підглядати поведінку зір і констеляцій. Після кількох таких візитів до Смістонського інституту, мені спало на думку створити динамічну модель всесвіту, тобто спрограмувати не тільки рух окремих планет в даній констеляції, але й динамічне співвідношення між самими констеляціями. Я мав намір також включити в цю схему такі аномалії, як вмирання зірок і падіння метеорів. Від ранку до півночі я сидів при комп'ютерах і, мов ошалілий, працював над своїм проектом. Але нічого не клеїлося. Окремі елементи вдавалися дуже добре, та коли я пробував синтезувати їх в загальну систему, все розліталося. Я випробовував різні способи, щоб осягнути цілісний ефект, — результат був завжди той самий: тотальна невдача.

Одного вечора, вичерпаний до краю, я зачинив лабораторію раніше й поїхав додому. Та, вийшовши на Західній Четвертій з метро, замість іти до Перрі, повернув на Блікер і вступив до кафе на розі МекДугал. Була середа, й у кафе було порожньо. Притемнене світло, побляклі картини на стінах і порожні столики, мов завішені в повітрі, справляли сюрреалістичне враження. Лише при одному столику в кутку сиділа якась жінка.

Я ніяк не міг переконати себе сісти при порожньому столику та ще в такій моторошній тиші. Це тільки поглибило б мою самотність. Мене, проти власної волі, потягнуло до столика в кутку.

— Можна? — спитав я, вітаючись кивком голови з жінкою.

— Будь ласка. Я й так сама.

— Сама чи самотня? — спитав я, сідаючи напроти неї.

— А хіба це не те саме?

— Ні. Ви, наприклад, були самі, заки я присів. Тепер ви не самі. А самотнім можна бути і в товаристві іншої особи.

— Значить, я звичайно сама й самотня.

— Я теж. Щось вип'єте?

— Спасибі, нічого.

— Дозвольте ж бути джентельменом. Мені це так рідко вдається.

— Не буду відмовляти вам у такій рідкісній нагоді… Я вже мала еспрессо, то замовте мені чарочку коньяку.

Я замовив два келихи коньяку.

— Ви виглядаєте дуже втомлено, — сказала, цокаючись зі мною.

— Так. Бо я тижнями намагався вмістити цілий всесвіт на екран купола планетарію.

— Це звучить, як Сізіфова праця.

— Точно! Результати абсолютно сізіфівські.

Жінці було, я сказав би, під сороківку. Та її екзотичний вигляд робив її значно молодшою. Вона мала темно-зелену довгу спідницю в вишневі квіти, зелену курточку, скроєну під військовий піджак, та зелений ширококрисий капелюх. її чорне рівне волосся було коротко підстрижене, а на вухах висіли довгі кульчики ручної роботи із різних камінців. Подібного стилю біжутерія була також на її шиї та на зап'ястях. Обличчя жінки було видовжене, а над великими чорними очима вимальовувалися дві тоненькі смужки брів.

— Значить, ви працюєте в планетарії, — озвалася після задуми жінка, допиваючи коньяк.

— Так. І, назагал, люблю свою роботу. Та останнім часом невдачі доводять мене до розпуки.

— Може, ви забагато прагнете?

— Це одна можливість, над якою я думав. Ще по коньячку?

— Так. Може, трохи розігріюся.

Я покликав офіціантку й замовив ще два коньяки.

— А ви що робите? — спитав я, щоб порушити мовчанку, яка запала між нами.

— Нічого. Дослівно нічого. Намагаюся лише втриматися молодою. Але це теж Сізіфова праця.

— Чому? Ви виглядаєте чудово. Екзотично.

— Ви хочете сказати: дивовижно.

— Ні, навпаки, мене інтригують незвичайні жінки.

— І що з того? Коли мене не інтригують мужчини вашого типу. Не гнівайтеся. В мене така дурнувата натура.

— Я не гніваюся. Люблю відвертість у взаєминах.

— А хіба це взаємини?

— Звичайно. Я сказав би, взаємини з віддаллю між нами.

— Я на такі й тільки спроможна.

— Тому й ви самотні.

— Так. Так. Тому.

Ми випили ще по одному келиху, я розплатився, і ми вийшли на вулицю.

— Де ви живете? Дозвольте провести вас, — запропонував я.

— Я живу дуже далеко, на другому кінці Брукліна. Туди мене не проведете. Зрештою, я не хочу їхати додому, не можу бути сама вночі. У мене бувають такі ночі, що я лякаюся свого мешкання і себе самої.

— Я теж не хочу бути сьогодні сам, — сказав я.

— Тоді я вас проведу!

Вона взяла мене під руку, і ми подалися до мого мешкання на Перрі. Коли зайшли до квартири, то довший час стояли мовчки посеред вітальні. Між нами далі бовваніла холодна віддаль. І кожне з нас боялося переступити ту віддаль. Жінка не мала ніяких почуттів до мене й не знала, як зробити перший крок. Мене дивно зворушувала її байдужість, але цього було замало, щоб кинутися до неї і вхопити в обійми.

Нарешті вона почала роздягатися. Я також нервово стягав із себе одяг. Гола, без чудного капелюха, без біжутерії, вона виглядала старшою і безборонною. Мені стало жаль її. Я взяв її на руки й поніс до темної спальні.

— Не засвічуйте світла, — попросила.

— Добре, — сказав я, поклав її на ліжко й приліг коло неї.

Спочатку ми лежали, не торкаючись. Тоді я