Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

— То було дуже добре, — прошепотіла, коли ми повернулися до притомності.

Після численних недоспаних і неспокійних ночей, я спав міцно й пробудився щойно о дев'ятій годині ранку. В цей час я мав би бути на роботі. Але я почувався так гарно й відпружено, що вирішив не йти на роботу і хоч на один день забути про свої експерименти. Та насправді я хотів провести ще один день і ніч з цією жінкою, яка починала подобатися мені своїми дивними звичками.

Вискочив із ліжка, натягнув на себе халат і ступив до вітальні. Жінки там не було. Відхилив двері до лазнички, її там не було також. Мені стало прикро. Я хотів мати з нею якийсь зв'язок, відчував потребу тепліших взаємин. Та жінка зникла з мого життя, заки я пробудився. Після того, я часто вступав до того кафе на Блікер-стріт, шукав її на вулицях, але так ніколи й не зустрів її. Вона ж знала, де я живу, та ніколи не зайшла. Видно, мій тип таки насправді відпихав її.

Ґрінич Віллідж захоплювало мене якраз такими несподіваними зустрічами та колоритними й чимось особливими подіями. Та цього року на розі вулиць Перрі й Вашінґтона, якраз неподалік від нашого будинку, побудували величезний житловий комплекс. Крім того, перетворили кілька старих будинків, у яких містилися колись швейні майстерні, на так звані житлові «лофти»,[3] і стало дуже тісно. Не було навіть де припаркувати авто. Цілими ночами по вулицях снували групи наркоманів, бездомних чи просто галасливої молоді, яка шукала в екзотичному Ґрінич Віллідж нагоди пережити емоційний і сексуальний катарсис. Оскільки я тепер цілком захоплювався своєю працею, потреба проникати в таємниці міста слабшала, і я починав мріяти про затишніший куток.

Та одержимість моїм проектом не покидала мене. Я запросив групу інженерів із комп'ютерної компанії IBM і детально представив їм свій проект. Вивчивши проблему, інженери поінформували мене, що для такого складного моделювання потрібний сильніший і спеціалізований комп'ютер із пам'яттю на кілька ґиабайтів. Такий комп'ютер коштував понад чверть мільйона доларів.

Тож ми вирішили влаштувати бенкет у планетарії, запросити найбагатших спонсорів нашого музею і спробувати зібрати необхідні кошти. Ми вишукано вдекорували зал в астрономічному стилі, тобто рухомими небесними тілами, а відомий французький ресторан «Jean Jacques Rachou» доставив нам делікатесні страви — гратіс. Бенкет вдався чудовий. Майже всі запрошені гості прибули і щедро підтримали наш проект. Вступне слово виголосив президент планетарії, д-р. Гюберт Геннінґ, а я мав головну доповідь, в якій з'ясував ціль нашого проекту. Я намагався зробити свою доповідь не лише інформативною, але й цікавою, ілюструючи її маловідомими констеляціями на стелі купола планетарію та пересипаючи тонким гумором (у гарвардському стилі). Моя доповідь мусила справити на присутніх гарне враження, бо вони підходили до мене, ґратулювали і, щонайважніше, склали понад 250 тисяч доларів, щоб придбати комп'ютер. Правда, це не була надто висока сума, як на спроможності наших гостей, але й не низька.

Після формальної частини бенкету почав грати оркестр і гості розійшлися по залу: деякі знайомилися й заводили розмови, деякі танцювали, деякі пригощалися вишуканими французькими стравами, а деякі просто проходжувалися з келихами й чарками в руках. Бал завершувався об одинадцятій тридцять. Я почувався вже досить втомленим, то й узяв собі келих білого бордо, сів при маленькому столику і спостерігав за гостями. Несподівано помітив у більшому гурті постать моєї матері. Мене сповнила радість. Я навіть не мав гадки, що вона може прийти на таку багату імпрезу. Не пригадував до того ж, чи висилав їй запрошення. Але мусив вислати, бо як інакше вона могла б опинитися тут? Я залишив свій келих на столику і, пропихаючися крізь натовп, підбіг до неї, обняв за рамено й гукнув радісно:

— Мамо! Приємно бачити тебе тут!

Жінка різко обернулася й суворо глянула на мене. Я отетерів. Це не була моя матір. Та подібність була неймовірна. Точно те саме обличчя, великі карі очі й довга, до стану, коса. Жінка не мала лише гарної усмішки моєї матері. її вуста були міцно зціплені й чимось неприємні. Не була вона також така висока й струнка, як моя мати.

У своєму збентеженні я вмить помітив, що обличчя жінки було перекошене спазмою невдоволення.

— Вибачте, — промимрив я. — Я не хотів ні вразити, ні образити вас. Але ви дуже схожі на мою матір.

Жінка протинала мене недобрими очима.

— Повірте мені, моя мати дуже гарна…

Обличчя жінки стало нормальним.

— До чого ви мені все це говорите? — спитала холодно.

— Сам не знаю до чого. Можливо, щоб оправдатися за помилку.

— Чи ви збоченець? — знов спитала жорстоко жінка.

— А до чого ви це говорите?! — крикнув я, не приховуючи люті.

— Бо ви висловлюєтеся про свою матір так захоплено, наче про коханку.

Ця жінка починала дратувати мене, особливо тим, що торкала болючу струну моєї юності.

— Пані, я зробив звичайну помилку, прийнявши вас за свою матір! Це хіба злочин! А якщо я образив вас, то ще раз прошу пробачення! — я кидав словами їй прямо в обличчя. Тоді обернувся різко й пішов геть. Мене супроводив її зневажливий сміх.

Зустріч із цією жінкою схитнула мою духовну рівновагу. Я чомусь панічно боявся думати про неї. Та її образ ввесь час виринав на поверхню пам'яті. Найбільше непокоїла мене подібність і неподібність цієї незнайомої до моєї матері. Схожість була лише поверхова, але нутрішній світ цієї жінки був темний і, мені здавалося, недобрий. Вона не мала тієї ясності й добродушності моєї матері. Але саме ця її внутрішня темнота найбільше притягала мене. Цілими ночами мене роздирали марення, що я, нібито, ґвалтував цю жінку, а вона завжди виявлялася матір'ю. Ці жорстокі марення приносили також якусь садистичну й зловісну насолоду. Та коли я пробуджувався, падав у розпуку. Я любив свою матір, ставився до неї з теплим зрозумінням. І от ця невідома жінка витягала з мене почуття й жадання, яких я не був свідомий і яких лякався.

Щоб відсторонитися від таких болючих марень, я вглиблювався в роботу.

Та це тільки вичерпувало мене фізично й емоційно ще більше і, тим самим, ще ширше відкривало двері до нових жахіть і марень. Навіть в обсерваторії, сидячи при столику, я часто втрачав обриси реальності й занурювався в едіпівські візії; але