Читати книгу - "Душа окаянна, Дарина Гнатко"

– Ні, не чула.

– Ото ж бо й є, бо про таке, кумонько, не гутарять на кожному кутку, таке від людей хоронять так, що й не знаю. Але ж від мене не втаїш, бо попівська кухарка Килина, то моя найперша товаришка, і розповіла вона мені таку страшну таємницю, що не можу й сказати.

Мотрю вже всю аж теліпало від цікавості.

– Та скажіть бо, кумонько. Що за таємниця?

– Марта була важкою від того вівтарника Микити Мірошника, а піп Сава наш змусив її витравити приблуду, – на єдиному подиху видихнула Кириченчиха, й Мотря, а з нею ще з трійко жінок так голосно та вражено зойкнули, що отець диякон просунув голову з вівтаря.

– Ви чого, раби Божі, галасуєте? – голосом, подібним до грому, запитав він, насупивши густі рудаві брови. – Батюшка готується до служби, а ви репетуєте. Чи надвір вам закортіло?

Жінки побожно захрестилися й поховались за широкі спини чоловіків, та очі їхні так і пломеніли від почутої новини. А як отець диякон зник за дверима іконостаса, так і помандрувала чутка ця пошепки церквою.

І коли біля церкви зупинилися багаті сани полковника Ковальського, храмина вже неначе гула від мовчазного подиву, що інколи буває промовистішим за слова. Люди розступилися – до церкви увійшли дужі гайдуки полковника й поставали коло дверей. Потому ступив усередину й полковник, під ручку ведучи Марту з пустими очима та байдужним виглядом. Жінки ледь чутно вражено зітхнули, забачивши на стрункій постаті попівни нову шубку з розкішного хутра чорно-бурої лисиці, й на якусь мить забули про нещодавню новину. А ось пан той полковник їм не сподобавсь. Сказати б, яка вже Марта красуня, а який той дядько – підтоптаний, мужицького вигляду, на пана ж справжнього й геть-то не скидається. А ступає, погляньте, як поважно, мов павич біля пави. Та поява високої, вкутаної до брів у хутра панни Марії вразила їх ще більш, бо панна та, пихата й набундючена, як увійшла до святих стін церкви, так ні разу жодного лоба не перехрестила й не вклонилася до святих ікон. А коли баба Терентівна, удовиця кошового козака, який поцупив у католиків єрусалимського хреста, що його вся Диканька вважала за велику святиню, наблизилась до панни з отим самим хрестом, щоб і поважна гостя приклалась до святощі, та від неї гайнула так, що й нечистий від ладану такечки не втікав.

– Хреста святого цурається, – вражено прошепотіла баба Терентівна й швидко захрестилась. – Господи помилуй! Апокаліпса апостола Івана! Антихрист у церкві святій!

Глухуватий дід Зінько гаркнув чи не на всю церкву.

– Га? Де антихрист? Ото в хутрах?

Діда зашикали, й почалась відправа, кожне слово якої панотець Сава вже такеньки виводив, немов перед архієреєм. А люд не так до вівтаря погляди свої звертав, як до килимка, що був простелений біля правого криласа й на якому відстоював відправу полковник. Молився він гарно, хрестився широко, вклонявся низько, а ось Марта стояла поряд, мов заморожена – перехреститься раз і наче засне на якийсь час, що й могутні голоси батька та диякона не спроможні були пробудити її від того напівсну. І стояла вона, як сновида, не бачила нічого й не чула, а тільки дивилась на іконостас, на вівтар, з котрого не раз виходив Микита, і минулого Різдва він теж з’являвся з вівтаря, а зараз… Зараз Микита далеко, десь у Києві, у монастирі, дитятко їхнє загинуло від поганського зілля жадібної до грошей баби-знахарки, а сама вона волочить життя своє це тільки заради мами. Бо якби не вона, рідненька, не жила б дівчина на цьому світі життям пустим та клятим. Серце та душу пече ненависть, яка не полишає її навіть у цю ніч, коли страшно й думати про грішне. Як на те ще й пан цей стоїть поряд, очі б його не бачили, – позиркує вологим оком, видко, припала йому до серця, то й зі сватанням не забариться. А для Марти не було б зараз нічого жаданішого, аби зробитися огидною для цього пана полковника, викликати в нім таку огиду, щоб і дорогу забув до Диканьки. А воно ж ні, он мало не дрижить увесь, торкаючись її, та ще дарунок цей привіз, оцю шубу. Ще й у церкву батько примусив її зодягнути, аби люди не Богові молились, а шубу її тую обдивлялись та пана полковника з його сестрицею. Чи помічають вони, що стоять, мов ті образи, хоч молись на них?

Закінчилася служба вранці, ще до сходу сонця. Люди висипали з церкви, та розходитись не поспішали, чекали на вихід пана, позиркуючи на його багаті сани, що стояли під охороною шести гайдуків. У морозній імлі досвітку тільки й чути було веселі, радісні вигуки.

– Христос народився!

– Славімо Його!

Нарешті у дверях з’явилась огрядна постать отця Красногляда. У шубі, розхристаній на могутній широкій груднині, виводив він з церкви гостя свого шанованого, якого за зятя майбутнього вважав, бо не сумнівався вже, що полковник посватав Марту, недарма ж замалим не всю відправу зиркав потайки на той килимок біля криласа з вівтаря й бачив, як зорить полковникове око в Мартин бік, і втішався серцем. Онде й зараз як під ручку веде Марту, мов дружину, труситься над нею, мов над коштовністю, і дарма що сестра його невдоволено дмухає: кому вона рада, та баба безбожна, служка сатанівська.

Удома на них вже чекав святочний багатий стіл, чого на ньому тільки не було. І порося вгодоване, запечене з гречаною кашею та яйцями, і завиванець духмяний, і гуси-кури тільки-но з печі, що аж пара з них димілась, і заливне з судака, й заливне з підливкою з міцного хрону, а вже напечено було стільки, що очі розбігались, і мантулі, й короваї, і пухкеники, а киселів скільки!

– Прошу, любі гості, до столу! – промовив Красногляд.

Усі розсілися. Після «Отче наш» отець Сава поблагословив стіл, і почали трапезу з куті, а тоді вже смакували, що кому сподобне було. І на відміну від учорашнього вечора, панна Марія вже не дзьобала птахою пригощення, а накинулась на м’ясо з такою жадібністю, що наче тиждень тоскно дотримувалась найсуворішого посту.

Данило штовхнув Панаса в бік.

– Поглянь-но, як біс ізголоднів у баби, курей трохи не з кістками трощить, – прошепотів він ледве чутно, й брати загигикали в кулаки, викликавши докірливий погляд батька.

Горілку вигнали для свята щонайкращу, прозору, мов сльоза, і ось тут виявилося,