Читати книгу - "МІй жахливий сусід, Лада Короп"

Богдан

  Сьогодні вранці сонце пробивається крізь вікно, заливаючи нашу маленьку квартиру теплим світлом. Я, потягуюсь і відчуваю, як серце б'ється швидше, ніж зазвичай. Це не через недоспані години або кава, яку я випив. Це через неї. Іду. Мою сусідку по квартирі. Вона живе в кімнаті навпроти, але, здається, займає весь простір мого серця. Я чую, як вона намагається відкрити двері свого балкона — звуки, які завжди викликають у мені хвилювання. Підходжу до своєї кімнати, намагаючись налаштуватися на звичну рутину, але думки про Іду не покидають мене. Вона така красива, з легким відтінком загадки у своїх очах, які завжди зосереджені на чомусь важливому. Я не можу не помічати, як її волосся грайливо спадає на плечі, коли вона нахиляється, щоб дістати щось з сумочки. Сьогодні я вирішив, що спробую поговорити з нею. Зазвичай, я не такий вже й сміливий, але щось у мені зростає, наче вогонь. Я одягаюся, намагаючись виглядати досить привабливо, і виходжу з кімнати, сподіваючись, що вона не зайнята. Коли я доходжу до її дверей, чую, як вона сміється — цей звук змушує моє серце танути. Я стукаю. Вона відчиняє двері, і я знову ловлю себе на думці, як же їй личить ця простора футболка, що підкреслює її струнку фігуру. 

— Привіт, Ідо! — кажу, намагаючись, щоб мій голос звучав невимушено. — Як справи? 

— Привіт, Богдане! Все добре, — відповідає вона, усміхаючись. — А ти як? 

— Та нічого особливого, — кажу, відчуваючи, як мої щоки починають червоніти. — Просто думав, може, зможемо разом випити кави? Вона дивиться на мене з підозрою, але в її очах є щось таке, що я не можу збагнути. Вона, здається, вагається. 

— Звісно, чому б і ні? — відповідає вона, я відчуваю, як моє серце стрибає від радості. Ми сідаємо на кухні, я намагаюся зосередитися на розмові, хоча мої думки постійно блукають до неї. Іда розповідає про свої плани на вихідні, а я вслухаюся у її голос, який звучить, як музика. Ловлю себе на думці, що хочу бути ближче до неї, дізнатися її таємниці, зрозуміти, що ховається за цією загадковою усмішкою. 

— А ти чим займаєшся у вільний час? — запитує вона, піднімаючи брови. 

— Я люблю читати, — відповідаю, намагаючись виглядати цікаво. — Іноді пишу трохи. Ти можеш прочитати, якщо хочеш. Вона сміється, і цей звук знову змушує моє серце битися швидше. 

— Пишеш? Це цікаво! Я б хотіла почитати твої твори. Я почуваюся, наче на небі. Нарешті я можу показати їй себе, свої думки, свої мрії. 

Після кави ми вирішуємо подивитися фільм. Ставлю улюблений романтичний фільм, сподіваючись, що атмосфера допоможе нам стати ближчими. Сидячи на дивані, я відчуваю, як її плечі торкаються моїх. Це простий дотик, але він запалює в мені полум'я бажання. 

Фільм починається, але я не можу зосередитися на ньому. Замість цього я крадькома дивлюсь на Іду, спостерігаючи, як її очі світяться від емоцій. Вона занурена в сюжет, але я занурений у неї. Я мрію про те, як би було чудово, якби ми могли разом створити щось більше. Після фільму, коли світло згасло, а тільки ледь помітні тіні залишилися в кімнаті, я відчуваю, що момент настав. Я хочу зробити щось, що розкриє мої почуття до неї. Я обережно нахиляюсь ближче. 

— Ідо, — кажу тихо, — Ти знаєш, я дуже ціную нашу дружбу. Вона повертає голову, наші погляди зустрічаються. 

Бачу в її очах щось, що нагадує про відповідь, але вона залишається мовчазною. Відчуваю, як серце б'ється в моїх грудях, й намагаюсь зібрати думки. — Я хочу, щоб ти знала… я відчуваю до тебе більше, ніж просто дружні почуття, — промовляю, намагаючись тримати тон спокійним, хоча всередині мене все палає. Іда відводить погляд, відчуваю, як ці слова, які я щойно вимовив, зависають у повітрі. Вона не відповідає, хвилини тягнуться, наче години. Спостерігаю за її емоціями, намагаючись зрозуміти, що вона відчуває. 

— Я не знаю, що сказати, — нарешті вимовляє вона, крихта надії сповзає з моїх плечей. — Не поспішай. Я просто хотів, щоб ти знала, — продовжую, намагаючись зберегти спокій. Ми сидимо в тиші, відчуваю, як бажання бути ближче до неї зростає. Хочу взяти її за руку, але боюся, що це може відштовхнути її. Я не хочу втратити те, що в нас є. 

— Богдане, — нарешті говорить Іда. — Я ціную твої слова. Це важливо для мене. 

Можливо, це ще не любов, але це може стати чимось більшим. Відчуваю в собі повну рішучість. Я не здамся. Я буду крутитися біля неї, поки не зрозумію, що вона насправді відчуває. Наступні дні проходять в постійних спробах близькості. Я намагаюсь допомагати їй з домашніми справами, влаштовую маленькі сюрпризи, готую вечері. 

Вона посміхається, але її очі іноді відводять погляд, я відчуваю, що вона все ще не готова. Можливо, вона боїться, можливо, не знає, як відповісти. Один вечір я вирішую запросити її на прогулянку по місту. Вулиці наповнені світлом, і я сподіваюся, що романтична атмосфера розтопить лід між нами. Ми прогулюємось парком, я намагаюсь вести розмову про все на світі, щоб розрядити напругу. 

— Я люблю це місце, — кажу, вказуючи на красиві квіти, що цвітуть в парку. — Влітку тут завжди так гарно. 

— Так, це правда, — відповідає вона, але її голос звучить трохи відсторонено. Я знаю, що мої почуття до неї стають все сильнішими, я не можу більше мовчати. 

— Ідо, — говорю, зупиняючись, щоб подивитися їй в очі. — Я хочу бути з тобою. Я хочу дізнатися тебе глибше. Вона зупиняється, обережно оцінюючи мої слова. Моє серце завмирає в очікуванні.