Читати книгу - "МІй жахливий сусід, Лада Короп"

— Богдане, — нарешті вимовляє вона, — ти дуже хороший, але… я не знаю, чи можу відповісти на твої почуття. Мені треба трохи більше часу... 

Ці слова болючі, але я не здамся. Я знаю, що в її словах є певна правда, але я вірю, що між нами є щось більше, ніж просто сусідство. Я готовий чекати, готовий боротися за неї, навіть якщо зараз вона не готова. 

— Я розумію, — кажу, намагаючись зберегти спокій. — Й не хочу тиснути на тебе. Просто знай, що я тут, якщо ти захочеш поговорити. Вона усміхається, в цій усмішці я бачу надію. 

Я знаю, що наш шлях не буде легким, але я готовий пройти його, щоб зрозуміти, що їй насправді потрібно. З кожним днем я все більше відчуваю, як моя привабливість до Іди зростає. Я спостерігаю за її звичками, її мріями, її страхами. Хочу бути тим, хто зможе підтримати її, хто зможе зробити її щасливою. Кожен вечір, коли я повертаюсь додому, намагаюся знайти спосіб провести час з нею. Ми починаємо разом готувати вечерю, сміємося над простими жартами, я відчуваю, як між нами виникає невидимий зв'язок. Я намагаюся зберегти цю близькість, хоча розумію, що Іда все ще не готова відкритися. Наприкінці тижня вирішую зробити щось особливе. Я запрошую її на вечірку, сподіваючись, що спільна атмосфера допоможе їй відчути себе більш розслаблено. Вечірка проходить у теплій та дружній атмосфері. Навколо звучить музика, люди сміються і танцюють. Іда тримає мою руку, коли ми рухаємося серед натовпу, я відчуваю її тепло поруч із собою. Це дає мені додаткову впевненість й бажання бути ближче до неї. Після кількох годин веселощів ми опиняємося на балконі, милуючись нічним містом. Вогні міста й зірки створюють казкову сцену. Вона дивиться у далечінь, а я намагаюся знайти слова, щоб висловити те, що давно тривожить моє серце. 

— Іда, — кажу м'яко, — Я знаю, що між нами ще багато невідомого. Але я хочу бути з тобою. Не так просто, як сусіди або друзі, а щиро і справді. Мені важливо, щоб ти знала — я тут, і я готовий чекати, поки ти будеш готова відповісти. Вона повертає голову, і її очі сяють у світлі місяця. Вона довго мовчить, а потім тихо відповідає: 

— Богдане, ти дуже хороший, і я ціную твої почуття. Просто… я ще не знаю, що відчуваю. Це все так швидко для мене. Але ти теж мені подобаєшся. Киваю й усміхаюся, з розумінням і терпінням. 

— Я зрозумів. Я не буду поспішати. Головне — щоб ми залишилися друзями й щоб ти відчувала себе комфортно поруч зі мною. Вона дивиться на мене й тихо промовляє: 

— Дякую тобі за це. Мені важливо знати, що ти готовий чекати. Це багато значить. Наступні дні проходять у спробах бути поруч, допомагати й підтримувати. Я намагаюся зробити все можливе, щоб вона відчула мою чесність і щирість. Водночас я розумію, що справжні почуття потребують часу, й найголовніше — поваги до її рішення. Одного разу я запросив її на прогулянку до парку зранку. Сонце тільки починало сходити, й все навколо було наповнене ніжним світлом. Ми мовчки йшли поруч, насолоджуючись тишею і красою навколишнього світу. 

— Іда, — кажу, — я хочу, щоб ти знала: незалежно від того, що буде далі, я ціную нашу дружбу й буду підтримувати тебе у будь-який момент. Вона посміхається і відповідає: — Богдане, ти дуже особливий. Мені подобається бути з тобою. Може, з часом я зможу відповісти на твої почуття, але зараз — головне, щоб ми залишилися близькими й щасливими. 

Я відчуваю, що між нами зростає щось справжнє — не просто симпатія, а глибше розуміння й повага. І хоча шлях ще довгий, я відчуваю в собі силу й впевненість — разом ми зможемо пройти будь-які труднощі.