Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Очі викладачки звузилися.

— Вперше чую про подібне. Але, — вона задумалася, — навіть якби ти примудрилася зробити щось схоже, результат був би хаотичним. Приворот без прив’язки до конкретної людини… це ніби стріляти з лука із зав’язаними очима. Це я говорю про простий любовний приворот, а про древню техніку взагалі мовчу. Бо всі записи давно знищені. Ти можеш зачепити когось випадково. Але ефект…

Я затамувала подих.

— …або буде слабким і швидко розвіється, або ж — і це гірший варіант — він знайде того, хто найбільше підходить під умови закляття.

Мене кинуло в жар.

— І… як зрозуміти, що це… спрацювало?

Леді Розалі знизала плечима.

— Ти це відчуєш, як і будь-який інший з приворотів. Але повторюсь, так як це древній і давно забутий ритуал, це лише мої здогадки. 

“Відчуєш”.

Я не пам’ятаю, як далі проходив урок. У вухах віддавалося гучне биття мого серця, а в голові крутився тільки один жахливий здогад.

“Анахеє еріес акхем… атакете ебрем.”

Що, в біса, я наробила?

****

Після уроку по любовних приворотів, я машинально почала  збирати речі, але руки чомусь тремтіли. Думки хаотично змішувалися: Анахеє… Магія поглинання… 

Як раптом почувся механічний голос секретаря ректора посилений магією:

«Адептка Селеста Вейр! Негайно зʼявитися у ректораті за наказом нового ректора». 

Я очікувала чогось подібного, тому не скажу, що була дуже здивованою. 

Глибокий вдих, повільний видих.

Я кинула швидкий погляд на інших студентів у класі. Вони з цікавістю витріщалися на мене, але ніхто не наважився щось сказати чи запитати. Певно думали, що ще одна попала під відрахування. Але б тільки вони знали, на що я пішла, щоб не бути відрахованою… Навіть леді Розалі вдавала, що її це не стосується. 

Я підвелася і, щосили намагаючись не видати хвилювання, вийшла з аудиторії.

Коридор здавався довшим, ніж зазвичай. Статуї магів минулих епох дивилися на мене своїми мармуровими очима.

Я міцніше стиснула плечі й пришвидшила ходу.

Двері ректорату видавалися надто важкими, надто темними. Перед ними я зупинилася й відчула, як серце боляче гупає в грудях. Заспокойся, він тебе не з’їсть… Сподіваюся.

Я торкнулася кованої ручки, але двері відчинилися самі. 

— Нарешті, — пробурмотів голос, і я побачила старшу жінку в темно-сірій мантії, що сиділа за масивним столом приймальні. Генріетта.

Її сріблясте волосся було зібране в ідеальний вузол, а довгі вуха, що видавали її ельфійське коріння, ледь здригнулися, коли вона підвела на мене очі.

Я завжди вважала Генріетту жінкою, яка не боїться нічого і нікого. Але зараз вона дивилася на мене зі співчуттям.

— Ходімо, дитя, — зітхнула вона, перекладаючи сувої на столі. — Тебе вже чекають. 

Я ковтнула клубок у горлі.

— Він… сердитий? — мій погляд упав на двері кабінету ректора. 

Колишній ректор був людина високої оцінки про себе і попасти до нього на «аудієнцію» було великим «щастям», а якщо у когось були дійсно нагальні питання до його Вечиності ректора, то їх можна було лишити у письмовій формі Генріетті. 

Генріетта задумалася на секунду, а потім сухо відповіла:

— Я ще не дуже знаю нового ректора, але б сказала, що він у своєму звичному стані. 

Я спробувала посміхнутися, але вона лише похитала головою.

— Дитино, я за своє життя бачила різних ректорів. Але цей… — Вона перехрестила пальці так, ніби вимолювала собі довге життя. — Я боюся його до гикавки.

І це не дивно, судячи з того, ким насправді являється наш новий ректор… 

О, Вищі, дайте мені сил… 

Генріетта тихо постукала у масивні двері, а потім відчинила їх, схиливши голову.

— Ваша Темна Величносте…

Після звернення Генріетти я аж сіпнулась, бо знову усвідомила, ким насправді являється наш ректор.

З кабінету долинув глибокий, насичений голос, від якого, здавалося, здригнулися самі стіни.

— У цих стінах, я прошу називати мене лордом-ректором.

Я відчула, як у животі все стислося. Голос був спокійним, без гніву… але в ньому звучала така сила, що я мимоволі напружилася.

— Авжеж, лорд-ректоре, — відповіла секретарка. — До вас прийшла адептка Вейр. 

Вона обернулася до мене і майже непомітно стиснула моє плече, перш ніж відступити вбік, залишаючи мене сам на сам із входом у кабінет князя Тьми.

Ну що ж. Якщо я вже накликала собі біду, доведеться її зустріти з гордо піднятою головою. Я на намагалася тримати спину рівно, коли заходила в кабінет. Було б чудово не видавати себе, але серце билося так шалено та голосно, що мабуть, відлунювало від стін.

Я зробила ще один крок у кабінет, відчуваючи як за мною зачиняються двері. Знову самі?! Що з цими дверима в ректораті?! Не дають бідному адепту зібратися з духом!

Лорд-ректор Райвен НоʼКсаріс сидів за великим різьбленим столом, темне волосся розсипалося по плечах, а на обличчі грала легка тінь усмішки. Мені не подобався цей вираз — так хижак дивиться на жертву, яка ще не усвідомила, що вона приречена.

— Викликали? — стараюсь говорити так, щоб голос не тремтів, але погано виходить.

І чогось слова Генріетти про те, що вона боїться його до гикавки не виходили з голови.

— Адептко Вейр, ви здається не усвідомлюєте, що зробили?

Древній ритуал «Анахеє», якщо він про це, то мені страшно стає так, що горло зжимає спазмом…

«Так, Селесто, збирися, тільки не плакати!».

Я стиснула пальці так сильно, що нігті впʼялися в долоні. Ця дрібна, гостра біль була єдиним, що стримувало мене від сліз.

— Якщо ви про слова закляття, які я сказала…Я не знала, що це!

Його усмішка стала ширшою, але від цього мені стало лише гірше. 

— Не…знала? — повторив він, розтягуючи слова, наче смакуючи. — А зараз знаєш? — і цей погляд чорних очей, ніби вдивляється в саму душу.

Я важко зітхнула.

— Сідай, — наказав він, вказуючи на мʼяке крісло біля його широкого столу.