Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Якось не хотілося сідати — це змусило б мене відчути себе ще більш беззахисною перед ним. Але довелося підкоритися наказу.

Відчуття, ніби під ногами немає твердої поверхні, ніби повітря стало густішим, а кожен рух — сповільненим і важким. Його погляд, холодний і пильний, немов відчував кожен мій порух, кожен подих.

На ватяних ногах я підійшла до крісла і, затримавши подих, сіла.

Спинка крісла здавалася надто високою, підлокітники — надто масивними, а я — надто малою у цьому просторі, який він заповнював собою. Хотілося зібратися, випрямитися, не видавати своєї слабкості.

— Тож повернемося до того, що ти вже щось знаєш…

Він відкинувся на своєму кріслі і схрестив руки на грудях.

— Я почула сьогодні, що це був древній ритуал про поглинання, але я не вірю в це! Це просто збіг, проста випадковість! Я ж не могла…

І я побачила, як у його очах спалахнула темрява. Вона почала витікати, повзти з глибини його зіниць, розливаючись по повітрю, немов густа, жива тінь, що мала власну волю. Простір довкола раптово став чужим, неправильним.

Ой, матінко…Можна вже втрачати свідомість?!

Але перш ніж я встигла заплющити очі й піддатися запамороченню, він моргнув. Усе зникло. Наче нічого й не було, наче я собі щось вигадала… Але я знала, що мені не здалося і темрява була. І цей погляд теж.

Я відчула лише одне — тваринний, неконтрольований страх. Інстинкт кричав: бігти! Бігти так далеко, як тільки дозволять ноги, втекти звідси, поки не пізно. Але я продовжувала сидіти, мов закамʼяніла, вчепившись у підлокітники крісла так сильно, що, здавалося ще трохи — і дерево трісне під натискоим моїх пальців.

Він дивився зараз на мене таким поглядом, що легше було б просто самознищитися.

— Навіть не думай, — сказав так, ніби знав про що я в цей момент думаю. — Ти моя боржниця.

— Я…— горло пересохло.

Нашу розмову перервав різкий спалах кришталевого світла. На столі ректора засяяв кристалоголос — зачарований кристал, який почав легенько вібрувати, передаючи нечітке покашлювання співрозмовника.

— Ваша величносте…тобто, лорде-ректоре, — голос був рівним, але в ньому чулася ледь вловима насмішка. — З вами розмовляє магістр Оньє, викладач магічних отруєнь, я хотів би обговорити адміністративне питання. Я звертаюся до вас від всієї колегії викладачів Академії магічних мистецтв. В нових умовах викладання, доволі екстремальних, я б наголосив, ми б хотіли у вас просити підвищення оплати…

Я помітила як на обличчі лорда НоʼКсаріса зʼявився вираз абсолютної невіри.

— Грьобана Академія…— пробурмотів він, різко активуючи кристал дотиком пальців. — Ви серйозно? Підвищення для викладачів?!

Його очі спалахнули небезпечною темрявою, і я вже було подумала, що зараз знову виллється справжня демонічна сутність, але натомість на його губах зʼявився хижий оскал.

Ну звісно. Якщо хтось і міг наважитися турбувати нового ректора через адміністративну дрібницю, то тільки марістр Оньє — найсміливіший, найхитріший і, здається, найдурніший викладач Академії. Він був близьким другом колишнього ректора Вальдеса, а по сумісництву, найбільшим хабарником в Академії, саме через таких викладачів як Оньє і приходилося працювати не покладаючи рук, щоб мати змогу оплатити у них іспит чи залік, а потім збиралися хвости у таких, як леді Розалі, яка хотіла, щоб ми знали, а не купляли знання! Колишній ректор розвів тут справжню анархію серед таких викладачів як Оньє, у них було всевладдя…І нові освітні реформи, ніяким чином не торкнулися хабарників Академії! Особливо тих, хто водив тісну дружбу з лордом Вальдесом.

— Академія має свої традиції, — магістр навіть не спробував приховати самовдоволення, певно, що за розмовою спостерігали і інші викладачі, які затамували подих. — Щороку найбільш досвідчені наставники отримують надбавку, а також премії. Адже без нас студенти просто…пропадуть.

Я поморщилася і ректор це помітив, лукаво посміхнувшись. І чому в такі моменти він виглядає не як могутній маг, якого всі довколо бояться до гикавки і до втрати свідомості?

«Так, Селесто, навіть не думай про таке!».

— Оньє…— голос ректора став небезпечно ніжним. — Ви маєте рацію, магістре, без добрих наставників адепти пропадуть.

Почулося самовдоволене покашлювання з того боку і перешіптування інших викладачів.

Очі лорда-ректора спалахнули, і я відчула, як магія наповнила повітря в кабінеті.

«Ні, тільки не темрява з очей», — помолилася я Вищим силам.

Видно мої молитви було почуто, а тому дихати стало значно легше.

— Отож…я погоджуюсь.

Я мало не похитнулася і не впала із крісла. Що? Він насправді це дозволив?

— Але є одна умова, — додав ректор. — Кожен наставник, що претендує на надбавку, повинен довести свою профпридатність особисто мені.

Настало мовчання…

— П-пробачте, лорде-ректоре, я не зовсім…

— Дуже добре розумієте, магістре, — перебив його ректор, голос якого був солодким, мов отрута. — Я сам перевірю, наскільки корисні наставники Академії.

Кристалоголос мовчав, а потім тихо клацнув — звʼязок прервався.

Лорд-ректор, задоволений всією ситуацією, підняв на мене погляд.

— Що ж, — промовив він, злегка посміхаючись. — Схоже, у цій академії не буде так нудно, як я гадав.

— Тоді для чого взагалі було ставати ректором, якщо не любите так це…— вирвалось у мене перш ніж я встигла подумати.

Він підняв одну брову і хрипло сказав:

— Мені нагадати, як одна адептка провела древній і заборонений ритуал, викликала демона і загадала бажання лишитися в Академії? — він нахилився над столом. — Вважай, що я приступив до виконання твого бажання, Селесто.

— Але ж можна було зробити, щоб лорд Вальдес просто лишив мене в Академії? — не питання, писк.

На його губах зʼявилася хижа посмішка. І не важко йому оце так постійно посміхатися у стилі а-ля «Бійтеся мене вся і всі»?!

Лорд схилив голову набік, розглядаючи мене, ніби цікаву загадку.