Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

В мене знову закралася думка про те, що він може читати мої думки, але я швидко відігнала її.

— О, можна було, — визнав він, знову відкившись в кріслі. — Але мені хочеться бачити тебе в той момент, коли ти дізнаєшся ціну… Я хочу, щоб ти бачила мене, як нагадування!

В його очах блиснула злість.

Що його так злить? Невже я нас…звʼязала? Це було настільки сміхотворним, що я навіть не стала розвивати цю думку, адже у нього сильна воля, він би точно розвіяв будь-яку магію поглинання чи приворот…

Я міцніше стисла губи.

— То ви просто…граєтесь? — вирвалося в мене.

Він коротко розсміявся — хрипло. А в нього красивий сміх.

— Я завжди граюся, Селесто, — його голос став небезпечно мʼяким. — Питання лише в тому, яка ціна цієї гри.

І я відчула, що десь глибині душі щось стискається від передчуття.

— У тебе два тижні, щоб закрити всі свої хвости, — голос став офіційним, а на стіл полетіла моя особиста справа успішності. — Я особисто простежу за цим.

— Два…тижні? — видихнула я.

Три екзамени і чотири заліки. Ой, мля…

— А якщо я не встигну?

— Тоді ти прискорюєш віддачу свого боргу мені.

І щось мені так не сподобалося в цій простій відповіді. Картаючи себе вже в тисячний раз за те, що не наполягла на тому, що це за борг такий, я все ж подивилася на нього прямо:

— Я все здам! Це все?

— На сьогодні так, — в його темних очах зʼявилися бісівські вогники. — Більше не затримую, адептко Вейр.

Весело йому, а в когось серце готове було вистрибнути від паніки і страху з грудей!

— Моя порада вам, — його голос зупинив мене вже біля дверей, — не займатися не потрібними ритуалами зі своїми друзями, а більше часу проводити в бібліотеці.

Насмішка в голосі викликала у мене злість, яку я тихо проковтнула, вчасно згадавши, що насправді він був правий, бо якщо б не я, то цього всього не було б.

Я все ж не витримала.

— А книга?

— Що?

Я проковтнула ком у горлі, розвернулася й підняла підборіддя.

— Книга, яку ви забрали.

Лорд-директор, який уже повернувся до своїх паперів, повільно підняв погляд.

— Власність Академії і має залишатися в руках тих, хто знає, як нею користуватися. 

— Це означає, що ви її не віддасте?

Він злегка нахилив голову, ніби розважався, спострерігаючи за моєю реакцією.

— Це означає, що питання не в тому, чи я її віддам. А в тому, кому.

Я знервовано стиснула кулаки. І згадала, що зробить з нами бабуся Амелії, дізнавшись, по чиїй вині зникла реліквія її родини. Аж мороз по шкірі пробіг…

— Вона нам потрібна.

— Нам? — Його очі виблиснули небезпекою.

Я вилаяла себе подумки.

— Мені, — швидко виправилася я.

Лорд НоʼКсаріс усміхнувся.

— Тоді доведеться тебе розчарувати, Селесто.

Чому мені стає не по собі від того, як він говорить моє імʼя?

— Але…

— Розчарування — чудовий урок, чи не так?

Він повернувся до своїх паперів, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

Я стиснула губи, ледь стримуючи бажання грюкнутити дверима. Власність Академії, значить?! Ні, мені потрібна ця книга, адже я не могла так підставляти Амелію!

Я повільно вийшла з кабінету, намагаючись не видати, що ноги трохи підкошуються. Два тижні. Під пильним наглядом нащадка Темряви. Та ще й із якоюсь невідомою ціною за бажання, про яку він явно не поспішав мені розповідати.

Генріетта сиділа за своїм столом і капала щось прозоре у склянку з водою. Побачивши мій погляд, вона мовчки підсунула її до мене.

— Відьомський настій, який заспокоює нерви, — зітхнувши, пояснила вона, зробивши великий ковток із склянки. А потім…гикнула.

Я підняла брови.

— Діє?

Підійшла до її столу, взяла склянку і також зробила ковток.

— Я вже дві пляшечки від ранку випила, — втомлено відповіла Генріетта. — І все ще боюся його до гикавки, здається, що немає такого настою, який мені допоможе…

На мить уявила, як вона пережила сьогоднішній ранок — і поспівчувала.

— Ну, принаймні, ви не продали йому душу, — буркнула я, більше для себе.

Вона гикнула.

— Відрахував? Він певно побачив наказ про твоє відрахування?

Я важко зітхнула, все ще відчуваючи на собі важкий погляд ректора.

— Ще ні…

Секретарка хмикнула й зробила ще один ковток.

— На твоєму місці, я б менше попадалася йому на очі. Або ж зробила б усе, щоб він забув про моє існування.

Генріетта навіть не уявляла, наскільки сильно я про це мріяла. Але, у моєму випадку це було просто неможливо.

Попрощавшись із нею й побажавши їй терпіння (судячи з того, як швидко зникала рідина в її склянці, вона точно потребувала його більше за мене), я поспішила на вихід.