Читати книгу - "Амулет Паскаля"

Мені було ніяково залишатися в цьому товаристві без старого мсьє, і, коли він підвівся і вийшов, кивнувши всім головою, поквапилася запитати, чи потрібна моя допомога, чи можу я так само залишити їхнє приємне коло. Здається, це всім було байдуже. Крім Іванка-Джона. Він так само зазбирався іти слідом за мною. Ми випили «по останній». Я відчула, що з мене досить… Іванкові довелося взяти мене під лікоть… Таким от чином ми опинилися на вулиці під деревами.

— Як сприймати те, що тут відбувається? — запитала я, притуляючись до стовбура.

— Просто, — сказав він. — А хіба тут щось відбувається? — Він обвів рукою темний простір подвір’я. — Тут спокій. Це містечко ніби перевалочний пункт… Ніхто з тих, кого ви бачили сьогодні, не збирається поховати себе під цими деревами. І мсьє Паскаль це чудово розуміє. Я поки що викладаю в місцевій школі літературу…

— Поки не витягнете свою кульку? — посміхнулася я.

— Так, — тихо відповів він.

— Хіба можна ставитися до цього серйозно? А якби старий мсьє запропонував вам «російську рулетку», ви б так само погодились?

— Не знаю…

Я вже ледь трималася на ногах і тому почала повільно з’їжджати вниз по стовбуру. Мені кортіло лягти на охайно підстрижений газон. Іванко-Джон підхопив мене під пахви.

Ми цілувались.

Так довго, що в якусь мить я помітила на небі тонку рожеву смужку… Не пам’ятаю, як я опинилася у своїй кімнаті. Зовсім не пам’ятаю. Можливо, ми опинилися там разом?

Але коли вранці я прискіпливо оглянула своє ліжко, друга подушка виявилася не зім’ятою…

11

…Я брешу, брешу.

Чому я увесь час брешу? Передусім — самій собі? Чому я намагаюся виглядати цинічною, саркастичною, чому я дивлюся на світ, ніби знаходжусь «під кайфом»? Власне, так поводились більшість із моїх знайомих. Хоча під спущеними рукавами їхніх сорочок були приховані сліди від порізів. Метафоричних чи справжніх. Не має значення!

Я чудово пам’ятаю, що було далі…

Мене збила зі шляху цноти і самотності музика.

…Він попросився поставити в магнітофон свій улюблений диск. Власне, якби не це — летів би під три чорти (Господи, знову брешу! Відірви мого язика і кинь собакам…)! Так от, я дала на це дозвіл. Він дістав із внутрішньої кишені піджака диск, натиснув на кнопку…

Зізнаюсь: та мелодія, про котру говорила, що це моя таємниця, — музика Мішеля Леграна «Шербурзькі парасольки»… Вперше я почула її, коли мені виповнилося сім років.

…Він поставив саме її.

І я пішла навспак.

Туди, де іде дощ і маленька дівчинка мріє про велику чорну парасольку.

Про місто зі справжньою тисячолітньою бруківкою, об яку ламають тоненькі високі підбори дівчата в модних «газових» хустках.

Де поштар розвозить листи на велосипеді.

А на вікні квіткової крамнички висить клітка з папугами-нерозлучниками.

Де всі вітаються один з одним. Але замість «Доброго дня» чи «Здрастуйте» — кажуть: «Доброго здоров’я!».

Де в одне ціле змішані сни і реальність — так, що їх не роз’єднати.

Я відлітаю…

Під цю мелодію я завжди плачу. Навіть якщо мої долоні хвилину тому були стиснуті в кулаки. От він і скористався саме таким моментом…

Але — звідки він про це знав? Чому на диску — саме ця мелодія…

Ще було дивно те, що вранці друга подушка лишилася не зібганою.

Але невідомо чому в мене з’явився гарний настрій. Точніше — не настрій, а якась внутрішня ейфорія. Господи-твоя-воля: я живу в чудовому місці, у власній запакованій по повній програмі кімнаті, у мене дивак-господар і круасани на сніданок, я дихаю лісом і горами, слухаю музику, а вчорашній вечір приніс мені інтригу, котра, здається, нарешті, не замішана на тому, що на батьківщині я називала «любов-кров-морков»…

Раптом я зрозуміла, що попереду — гарні дні! До них треба довго йти — трощити кригу, немов криголам. Досить часто я уявляла себе саме таким криголамом. Міркувала про те, яким чином ці витвори людської думки порушують незайманість Антарктичної пустелі, які гвинти знаходяться під їхнім елегантним черевом? Чи потрапляють під них глянсові нерпи, сріблясті косатки та кумедні пінгвіни? Чи плаче металева споруда над своїми випадковими жертвами, чи кляне капітана?..

…Одне слово, я прокинулася щасливою. До речі, чи не найголовніша умова, заради якої варто жити: прокидатися з усмішкою на вустах…

До кімнати тихо входить матуся Же-Же, вона несе тацю з великою чашкою кави з молоком і круасанами. (Власне, саме з цього дня вона почала заносити мені сніданок до кімнати.)

— Я вибачаюсь, — каже матуся. — Але це вказівка мсьє Паскаля.

Вона ставить тацю на ліжко і підозріло оглядає його другу половину. Мабуть, щось почула вночі…

Вона ще не зовсім довіряє мені, не зовсім симпатизує. Я для неї — чужинка. Можливо, вона б воліла бачити на моєму місці свою доньку.

— Дякую, — кажу я і, щоб не мовчати, питаю: — Яка погода сьогодні?

— У нас завжди гарна погода, — каже матуся Же-Же і не квапиться йти. Адже це нормально, коли дві служниці вступають до спілкування.

— Як ви спали? — нарешті продовжує вона вранішню «світську бесіду».

— Дякую, — знову кажу я. Власне, я звикла, що тут деякі питання, типу «Як ваші справи», не передбачають докладного звіту. Це трохи дратує. Адже там, у себе, я звикла, що у відповідь можна розпочати довгу історію від дня свого народження. Деякі, зрадівши увазі до своєї персони, навіть повідомляють про консистенцію вранішнього випорожнення.

— А ви? — питаю я.

— Дякую, — відказує матуся Же-Же.

Я бачу, що їй цікаво про щось дізнатися. Я даю їй цю можливість. Швидесенько відсьорбую з філіжанки і кажу:

— Ви варите чудову каву!

— О, так! — радіє кухарка. — Це за давнім єгипетським рецептом, з кардамоном. Я вас навчу.

Пауза. А потім вона наважується на подальшу розмову:

— Можна запитати, чому ви вирішили приїхати в таку далечінь?

О, звичайно ж, можна, думаю я. І мовчу, здивовано і трохи розгублено поглядаючи на жінку.

Я напружуюсь, і філіжанка тремтить у моїх пальцях. Раптом розумію, що не знаю, як відповісти на це цілком слушне запитання. Якби я пливла на океанському лайнері, придбавши путівку на навколосвітній круїз, я б відповіла, що «довго працювала-втомилася-і-вирішила відпочити».

Я зловила себе на думці, що зовсім не знаю, ЧОМУ мене сюди принесло!

— Ну… Я люблю подорожувати. І збирати нові враження… — не досить певно відповіла я.

— О! — сказала матуся Же-Же. — Тут усе так спокійно, що навряд чи вам це вдасться. Єдина розвага — гості нашого господаря. Вони постійно змінюються і бувають такими кумедними.

— Як це — змінюються?

— Одні