Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Чому я?

— Бо ти жертва.

Вона вражено дивилася на нього. Він говорив зосереджено, відчувши раптову різку чіткість сприйняття, наче приплив енергії загострив зір, поєднавши в єдину форму й задавши напрямок спроможності бачити та розуміти.

— Даґні, вони роблять те, чого ми ніколи не розуміли. Вони знають те, чого ми не знаємо, але повинні збагнути. Повністю я ще цього не бачу, але починаю роздивлятися окремі частини. Цей грабіжник із Державного наукового інституту злякався, коли я відмовився допомогти йому створити видимість, начебто він — всього лише чесний покупець мого металу. Він був страшенно наляканий. Чого він боявся? Не знаю… Громадська думка була його відмовкою, але це не повне пояснення. Які могли бути його причини для страху? У нього є зброя, в’язниці, закони; якби забажав, він міг би цілком відібрати у мене завод, і ніхто не піднявся б, щоб мене захистити, він це добре знає. То чому для нього так важить моя думка? Бо таки ж важить.

Саме я мусив сказати, що він не грабіжник, а мій покупець і друг. Ось чого він від мене потребував. Цього ж хотів від тебе доктор Стадлер — саме ти мусила поводитися так, начебто він чудова людина, яка ніколи не намагалася знищити твоєї залізниці й мого металу. Не знаю їхньої конкретної мети, але вони хочуть, щоб ми вдавали, що бачимо світ таким, яким і вони його начебто бачать. Їм потрібне від нас щось на кшталт санкції. Я не розумію значення цієї санкції, але натомість, Даґні, знаю таке: якщо ми цінуємо наші життя, то не повинні їх їм віддавати. Не віддавай навіть, якщо тебе прив’яжуть на дибу для тортур. Нехай вони руйнують твою залізницю і мій завод, але не віддавай їм життя. Бо я знаю лише те, що це наш єдиний шанс.

Вона й далі нерухомо стояла навпроти нього, уважно вдивляючись у слабкий контур тієї форми, яку вона теж намагалася вловити.

— Так… — сказала вона. — Так, я знаю, що ти побачив у них… Я теж це відчула, але так, ніби щось ковзнуло повз і зникло, перш ніж я встигла побачити, мов дотик холодного повітря, після якого залишилось відчуття, що я повинна була те «щось» зупинити… Я знаю, що ти маєш рацію. Не можу зрозуміти їхньої гри, але це правда: нам не слід бачити світ таким, яким хочуть вони. Це якесь шахрайство, прадавнє та незбагненне, і ключ для того, щоб його зламати, — перевірити всі передумови, яких вони нас навчають, засумніватися в кожному приписі…

Вона метнулась до нього, під’юджена раптовою думкою, але наступної ж миті стрималася: не хотіла казати йому тих слів. Даґні дивилась на нього, на її устах грала ясна та легка зацікавлена усмішка.

Десь усередині він знав її неозвучені думки, але знав їх лише у пренатальній формі, що лише в майбутньому має віднайти слова. Він хотів негайно упіймати їх, бо серед яскравих почуттів, що його заполонили, чітко проступила попередня думка, яка не відпускала чимало хвилин.

Він підвівся, наблизився до неї і обхопив руками. Генк притиснув до себе її витягнуте тіло, наче тіла їхні були двома течіями, що одночасно встали сторч, зустрівшись у єдиній точці, і кожне несло власну свідомість назустріч до вуст одне одного.

Даґні відчувала, що одна з безіменних часток, які містила у собі та мить, це знання про красу пози його тіла, коли він її обіймав, поки вони стояли посеред кімнати високо понад ліхтарями міста.

Сьогодні ввечері Генк виявив, що його віднайдена любов до існування прийшла не через жагу до Даґні — жага повернулася, коли він відшукав власний світ, любов, ціну та сенс свого буття, і що ця жага була не відповіддю на заклик її тіла, а оспівуванням себе самого та своєї волі до життя.

Він не знав цього, про це не думав; потреба слів залишилась позаду, однак у мить, коли він відчув відповідь її тіла, до Генка прийшло невизнане усвідомлення, що риса, яку він називав розбещеністю, була найвищою чеснотою Даґні — умінням відчувати насолоду від буття так, як відчував її він.

Розділ ІІ

Аристократія протекції

Електронний календар у небі за вікном її офісу сповіщав, що сьогодні 2 вересня. Даґні втомлено оперлась на стіл. Коли перед сутінками вмикали світло, насамперед воно заливало календар; від білого сяйва сторінки, що з’являлася над дахами, обриси міста розпливались і темрява западала швидше.

Даґні дивилася на цю віддалену сторінку щовечора впродовж усіх минулих місяців. Здавалося, вона промовляла: твої дні полічено — наче позначала рух до чогось, про що знав календар, а Даґні не знала. Він відраховував її перегони, коли будувалася «Лінія Джона Ґолта»; тепер вів лік у перегонах із невідомим руйнівником.

Один по одному чоловіки, які збудували нові міста в Колорадо, вирушили в якусь мовчазну невідомість, з якої ще не долинув жоден голос і не повернулась жодна людина. Міста, покинуті ними, гинули. Деякі з їхніх фабрик, залишившись без власників, стояли зачинені; решту захопила місцева влада; машини і в тих, і в тих не працювали.

Даґні відчула, наче темна мапа Колорадо розстелилася перед нею, мов панель управління дорожнім рухом, і лише кілька вогників було де-не-де розсипано в горах. Вогники згасали один по одному. Один за одним зникали чоловіки. У цьому була якась схема, відчувала вона, проте не могла її визначити; здатна була майже точно передбачити, хто зникне наступний і коли, та не могла збагнути: чому?

З чоловіків, які колись вітали її сходження з кабіни паротяга на платформу станції Ваятт, залишився тільки Тед Нільсен, який досі керував заводом «Нільсен Моторс».

— Теде, ти не будеш тим, хто зникне наступним? — запитала вона під час його недавнього візиту до Нью-Йорка; запитувала, намагаючись усміхатися.

Він понуро відповів:

— Сподіваюся, ні.

— Тобто — сподіваєшся? Певності ти не маєш?

Він відповів повільно і важко:

— Даґні, я завжди думав, що радше помру, ніж покину роботу. Але так само вважали всі зниклі. Мені здається, що неможливо захотіти її колись покинути. Але рік тому видавалось неможливим, що вони це зроблять. Ці люди були моїми друзями. Вони знали, що зробить із