Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

нами — тими, хто залишиться, — їхній відхід. Вони б не пішли отак, не мовивши й слова, додавши нам жаху перед непоясненним, — хіба що віднайшли причину надзвичайної ваги. Місяць тому Роджер Марш із «Марш Електрик» сказав, що прикував себе ланцюгом до столу, щоб не мати змоги його покинути, незалежно від того, яка жахлива спокуса його охопить. Він аж не тямився від люті через тих зниклих. Клявся, що ніколи цього не зробить. «І якщо це буде щось, проти чого я не зможу встояти, — сказав він, — присягаюся, мені вистачить розуму залишити тобі листа з підказкою, що саме це було, щоб ти не мордувався тим жахіттям, яке ми зараз обидва переживаємо». Ось, що він обіцяв. Два тижні тому він зник. Не залишив мені жодної записки… Даґні, я не можу передбачити, що зроблю, побачивши те… що всі ці люди бачили, перш ніж зникнути.

Їй здавалося, що якийсь руйнівник безшелесно пересувається країною і від його доторку гасне світло. «Це був хтось, — із гіркотою думала вона, — хто перевернув принципи двигуна двадцятого століття, перетворюючи тепер кінетичну енергію на статичну».

Це був той її ворог, подумала вона, сідаючи за стіл у сутінках, що густішали, з яким вона змагалась у перегонах. На столі лежав щомісячний звіт від Квентіна Деніелса. Вона не могла зараз бути певна, що Деніелс розкриє таємницю двигуна; однак руйнівник, думалось їй, рухався швидко, впевнено, у наростальному темпі; тож вона міркувала, чи на той момент, коли їй вдасться відтворити двигун, навколо ще існуватиме світ, у якому ним можна буде скористатися?

Квентін Деніелс сподобався їй відразу, щойно увійшов до кабінету на першу співбесіду. Це був довготелесий чоловік тридцяти з гаком років, з худим і звичайним обличчям та привабливою усмішкою — натяк на неї весь час зберігався в його рисах, особливо, коли він слухав; це був вираз доброзичливої радості, ніби він квапливо, але терпляче відкидав невідповідності у почутих словах і доходив до фінішу за мить перед мовцем.

— Чому ви відмовилися працювати на доктора Стадлера? — запитала вона.

Натяк на усмішку дедалі чіткішав і ставав промовистіший. Так, ніби він от-от збирався виявити емоцію, і цією емоцією була злість. Натомість чоловік відповів рівно і неспішно:

— Знаєте, доктор Стадлер якось був сказав, що перше слово у виразі «незалежне наукове дослідження» — зайве. Здається, згодом він про це забув. А я скажу лише, що вислів «державне наукове дослідження» містить суперечність термінів.

Вона запитала його, яку посаду він обіймав у Технологічному інституті Юти.

— Нічного наглядача, — відповів він.

— Що? — видихнула вона.

— Нічного наглядача, — ввічливо повторив він, наче вона не розчула його слів, наче причини для здивування в них не було.

Відповідаючи на її розпитування, чоловік пояснив, що йому не подобається жодна з наукових фундацій, які ще залишилися, що йому припала б до душі робота у дослідницькій лабораторії якогось великого промислового концерну.

— Але який із них здатен дозволити собі затіяти якусь довготривалу роботу? Нащо це їм?

Отож, коли Технологічний інститут Юти закрили через брак коштів, він залишився там як нічний наглядач і єдиний мешканець того місця. Зарплатні на власні потреби вистачало, а під рукою була ще й неушкоджена інститутська лабораторія — для його особистого, ніким не потривоженого користування.

— То ви самотужки провадите дослідницьку роботу?

— Так.

— З якою метою?

— Для власного задоволення.

— А що робитимете, виявивши щось науково вагоме або комерційно цінне? Оприлюдните своє відкриття?

— Не знаю. Навряд.

— Чи маєте ви бодай найменше бажання послужити людству?

— Міс Таґґарт, я не мислю такими категоріями. Не думаю, що і вам це притаманно.

Вона засміялась:

— Думаю, ми з вами порозуміємося.

— Так і буде.

Даґні розповіла йому історію двигуна, і коли він вивчив рукопис, то, не зробивши жодного зауваження, просто сказав, що візьметься за роботу на будь-яких запропонованих умовах.

Вона запропонувала йому окреслити власні побажання. Вражена, запротестувала проти низької щомісячної зарплатні, яку він назвав.

— Міс Таґґарт, — сказав чоловік, — я не погоджуся брати гроші за «нічого». Не знаю, як довго ви захочете мені платити і чи отримаєте бодай щось натомість. Я сам ставлю на власний розум. І нікому іншому робити цього не дозволю. Я не беру грошей за намір. Однак, безперечно, збираюся заробити, коли з’являться результати. Якщо я досягну успіху, то здеру з вас шкіру живцем, бо вимагатиму відсотків, і вони будуть високі, але все це виправдає витрачений вами час на очікування результату.

Коли він назвав відсотки, яких хотів, вона засміялась.

— Це обдирання з мене шкіри живцем і виправдає витрачений час. Добре.

Вони домовились, що це буде її перший проект, а він — її приватний працівник. Ніхто із них не хотів мати справу з відділом досліджень «Таґґарт Трансконтиненталь». Він попросив дозволу залишитися в Юті на своїй посаді наглядача, де мав усе необхідне лабораторне устаткування та цілковиту приватність. Проект мав зберігатися в таємниці аж до моменту — і в разі — успішного завершення.

— Міс Таґґарт, — насамкінець сказав чоловік, — не знаю, скільки років мені на це знадобиться, якщо взагалі коли-небудь вдасться. Але впевнений, що, витративши решту свого життя на цей проект і досягнувши успіху, я буду задоволений.

І додав:

– Є лише одне, чого я хочу більше, ніж розв’язати цю задачу: зустрітись із людиною, якій це вдалося зробити.

Раз на місяць, відколи він повернувся до Юти, вона надсилала йому чек і отримувала від нього звіт про роботу. Було надто рано на щось сподіватись, але ці його звіти були єдиними світлими вкрапленнями у застояному тумані її офісних днів.

Вивчивши папери, вона звела голову. Календар вдалині повідомляв: 2 вересня. Під ним розростались вогні міста, що дедалі дужче мерехтіли і ширилися. Вона подумала про Ріардена. Захотілося, щоб він був тут. Захотілося побачити його сьогодні.

А потім, зауваживши дату, Даґні раптом пригадала, що потрібно поспішити додому перевдягнутися, бо мусить сьогодні йти на весілля до Джима.

Вона вже понад рік не бачилась із Джимом поза офісом. Його нареченої особисто не знала, але чимало читала про їхні заручини в газетах. Втомлено, з неприємним відчуттям покірності, Даґні підвелась: простіше було прийти на весілля, ніж згодом витрачати зусилля, пояснюючи свою відсутність.

Поспіхом перетинаючи вестибюль Термінала, почула, як хтось її гукає:

— Міс Таґґарт! — у цьому голосі дивним чином сплелись нотки нетерплячості й нехоті. Вона різко спинилася. Минуло кілька секунд, перш ніж усвідомила, що її кликав старий із цигаркового кіоску.

— Міс Таґґарт, я чекаю на вас уже кілька днів. Мені вкрай необхідно з вами поговорити, — на його