Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Батальйон розташувався ліворуч понад берегом. На схилі був ряд окопів, а в них де-не-де солдати. Нік побачив, де встановлено кулемети й сигнальні ракетниці напоготові. Люди в окопах спали. Ніхто його не зупиняв. Нік рушив далі, та коли він обминав берегову намулину, якийсь молодий лейтенант, з давно не голеним підборіддям і червоними, налитими кров'ю очима, наставив на нього пістолет.
— Ви хто такий?
Нік назвав себе.
— А звідки мені знати?
Нік показав йому перепустку з фотокарткою, засвідчену печаткою Третьої армії. Лейтенант узяв її в руки.
— Я залишу це в себе.
— Е ні,— сказав Нік. — Віддайте посвідку і сховайте свою гармату. Отуди. В кобуру.
— Звідки я можу знати, хто ви такий?
— У перепустці все написано.
— А що, як вона фальшива? Дайте-но її сюди.
— Не будьте дурнем, — весело сказав Нік. — Відведіть мене до свого командира роти.
— Я повинен приставити вас до батальйонного штабу.
— Гаразд, — погодився Нік. — Слухайте, ви знаєте капітана Паравічіні? Високий такий, з вусиками. Він колишній архітектор і говорить по-англійському.
— А ви його знаєте?
— Трохи знаю.
— Якою ротою він командує?
— Другою.
— Тепер він командує батальйоном.
— Чудово, — сказав Нік. Він відчув полегкість, дізнавшись, що Пара живий і здоровий. — То ходім до штабу.
Коли ще Нік виходив з містечка, праворуч, над одним із зруйнованих будинків, вибухнуло три шрапнельних снаряди, і відтоді ніхто більше не стріляв. Та обличчя цього офіцера було наче в людини під сильним артилерійським обстрілом. Так само напружене, та й голос звучав як не свій. Його пістолет дратував Ніка.
— Та сховайте ви його, — сказав він. — Де ви, а де вони — аж ген за річкою.
— Якби я думав, що ви шпигун, я пристрелив би вас тут-таки, — відказав лейтенант.
— Облиште, — сказав Нік. — Ходімо вже до штабу.
Цей офіцер усе дужче дратував його.
Коли Нік зайшов у землянку, де містився штаб батальйону, і віддав честь, капітан Паравічіні, що заступав майора, підвівся з-за столу йому назустріч, ще худіший і ще більше схожий на англійця, ніж звичайно.
— Добридень, — мовив він. — Я вас і не впізнав одразу. Що ви тут робите в цій формі?
— Так мене вирядили.
— Дуже радий вас бачити, Ніколо.
— Я теж. Вигляд у вас нівроку. Як минула баталія?
— Ми провели чудову атаку. їй-богу. Просто-таки чудову. Ось я вам покажу. Дивіться.
Він показав на карті, як проходила атака.
— Я щойно з Форначі,— сказав Нік. — То бачив по дорозі, як усе було. Справді дуже добре.
— Знаменито. Ну просто чудово. Вас що, приписали до нашого полку?
— Та ні. Маю тут трохи покрутитися, показати свою форму,
— Дивна вигадка.
— Треба, мовляв, щоб люди побачили американську форму й подумали, що скоро нас буде тут багато.
— А звідки вони знатимуть, що це американська форма?
— Ви їм скажете.
— Он як. Розумію. Я викличу капрала, і ви пройдете з ним по позиції.
— Наче якийсь політикан.
— У цивільному було б поважніше. Цивільне вбрання надає людині справжньої поважності.
— І в котелку, — сказав Нік.
— Або ж у м'якому капелюсі.
— Звісно, мені годилося б мати повні кишені сигарет, листівок і всього іншого, — сказав Нік. — А в руках — торбу з шоколадом. Роздавати все це людям, казати їм теплі слова, поплескувати по плечах. Одначе ні сигарет, ні листівок, ні шоколаду не знайшлося. То звеліли ходити так.
— Я певен, що сама ваша поява піднесе дух війська.
— Годі-бо, прошу вас, — сказав Нік. — Мені й так гидко. У принципі я мав би прихопити для вас пляшечку коньяку.
— «У принципі», — проказав за ним Пара й уперше усміхнувся, вискаливши жовті зуби. — Прегарний вислів. Хочете скляночку грашта?
— Ні, дякую, — відказав Нік.
— Зовсім без ефіру.
— Ще й досі той присмак у роті,— раптом пригадав Нік і виразно відчув його.
— А знаєте, я тоді й гадки не мав, що ви під чаркою, поки ви не розбалакались у машині, як ми верталися.
— Я заливав очі перед кожною атакою, — сказав Нік.
— А от я не можу, — сказав Пара. — Раз спробував був, ще в першому бою, то тільки гірше стало, а потім мало не вмер від спраги.
— Вам це не потрібно.
— Ви куди хоробріший у бою, аніж я.
— Ні,— сказав Нік. — Я знаю себе краще, тож і волію набиратись. І не соромлюся цього.
— Я ніколи не бачив вас п'яного.
— Невже? — спитав Нік. — Так-таки ніколи? А тієї ночі, як ми їхали з Местре до Портогранде, і я уклався спати, й накрився велосипедом замість ковдри, і все підтягував його до підборіддя?
— То було не на позиції.
— Облишмо вже про мене, — сказав Нік. — Цю матерію я знаю надто добре і волів би її не зачіпати.
— Ви побудьте поки що тут, — сказав Паравічіні.— Можете подрімати, коли хочете. Від обстрілу ця фортеця ще не завалилася. Зараз надто жарко кудись іти. -
— Нічого, це не горить.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово. Я цілком здоровий..
— Та ні, серйозно.
— Все гаразд. Не можу спати без світла. Ото й тільки.
— Я ж казав, що треба зробити трепанацію. Хоч я й не лікар, а знаю.
— Ну, а вони вирішили, що буде краще, як воно само розсмокчеться, отож я й жду. А хіба що? Вам здається, що я схиб-нутий, га?
— Та ні, вигляд у вас молодецький.
— Ото халепа, коли тебе вйзнають придурком, — сказав Нік. — Потім ніхто вже тобі не вірить.
— Ви б спочили трохи, Ніколо, — сказав Паравічіні.— Це вам, звісно, не той штаб батальйону, до якого ми звикли. Та ми чекаємо, що нас от-от перекинуть в інше місце. А виходити вам зараз, у таку спеку, нема чого — це просто нерозумно. Лягайте ось на розкладачці.
— Що ж, можна й лягти, — сказав Нік.
Він ліг на похідне ліжко. Його дуже засмутило те, що йому так погано, а ще дужче те, що капітан Паравічіні одразу помітив його стан. Ця землянка була не така велика, як та, в котрій його взвод 1899 року народження, щойно, прибувши на фронт, тіпався в істериці під час обстрілу перед атакою, і Пара звелів йому виводити їх по двоє із землянки, щоб вони побачили, що нічого з ними не станеться, і він міцно підтягнув ремінцем каски нижню щелепу, щоб не тремтіли губи. Знав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори в 4-х томах. Том 2», після закриття браузера.