Читати книгу - "У задзеркаллі 1910—1930-их років"

У пошуках краси

Две женщины бродили в снежном парке,

Шли прямо на жемчужную луну.

Вдали вели три призрачные арки

В какую-то волшебную страну.

Т. Щепкина-Куперник

Напевно, доля поетки Христі Алчевської виглядала б більш романтичною та відповідала загальним настроям її творчости, якби загубилася серед салонних сторінок літератури свого часу, але той дичок, що ріс «лише в крузі своїх химерних мрій» і від якого «старанно усували тяжкі враження життя й усяку боротьбу за існування», почав розвиватись. І належну шану за культурне щеплення цього дичка треба віддати перш за все родині Алчевських, в якій 16-го березня 1882-го народилася дівчина Христя.

Христя Алчевська. 1890-ті роки

Навчання майбутньої поетки в сімейній школі (на дому), яку для неї утворила мати, було таким, що розвивало в Христі «фантазію художнього ухилу й естетику, а також знайомство з чужими мовами та всесвітньою літературою». Проте знайомство з чужими мовами, а також вживання однієї з них — навчання в родині проводилось російською — невдовзі далося взнаки, і вже в зрілому віці X. Алчевська зазначає, що лише після гімназії «почала розмовляти українською мовою (в суспільстві), винародовлена роками вчення. В російській гімназії я двох слів зв'язати не вміла…»

Віднайти ж своє коріння, збагнути власну природу у відтворенні її в рідному слові допомогло Христі, знову ж таки, родинне коло, до якого входили свого часу адвокат М. Міхновський та поет М. Вороний. І виходячи з того, що світосприйняття їхньої учениці «зложилось як у самотньої людини, незвиклої до обертання в колах широкого громадянства», навчання це проводилось невимушено, природно — під час читання літератури, що її приносили гості, а зокрема М. Вороний допомагав саме «в’язати» ті слова докупи, навчаючи Христю — «непомітно (в балачках)» — рідної мови. «Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з’явилась для мене нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами — шановними д.д. Хоткевичем і М. Міхновським», — значить X. Алчевська в автобіографії.

Цей час для неї був знаменний тим, що вона починає багато читати рідною мовою, а також віршувати. До цього періоду належать також перші публікації Христини в харківській пресі. Однією з них була стаття «З приводу одного літературного процесу», надрукована в січні 1902-го року «Харьковскими ведомостями».

Серед людей цього періоду треба визначити найголовнішу постать, яка, з’явившись на шляху X. Алчевської, надовго увійшла до її життя, довершивши її «захоплення українською мовою». Отже, Ольга Кобилянська. «Перше те, — значила Христя, — що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)».

Відтак, захоплення почалося з «Царівни» О. Кобилянської, почавши читати яку, Христя «вже читала всі твори Кобилянської так, як той алкоголік, що допався до пляшки й витяг з неї жадібно все до останньої краплини». Після ж «Битви» «з напрочуд гарними описами лісу в Карпатських горах», а також після статті С. Єфремова про О. Кобилянську «У пошуках краси» X. Алчевська розпочинає листування з авторкою, яке тривало 25 років. «Твори Кобилянської були причиною мого зукраїнізування», — визнає вона.

Це знайомство, що розпочалося заочно, було продовжено пізніше зустріччю двох жінок у Чернівцях, які X. Алчевська відвідувала з матір’ю.

Проживши свого часу місяць у Яремчі в Карпатах, вона також знайомиться з М. Павликом, який жив у сусідньому селі.

Звичайно ж, ці люди й події залишають глибокий слід в тендітній душі дівчини, примушують ту «лілею ніжну» розвиватись. Розкриваючись сама для себе, переосмислюючи своє ставлення до зовнішнього світу, ця «остання пещена дитина» з непритаманним їй юнацьким максималізмом зазначає в листі до О. Кобилянської 1903 p.: «Сама я майже з презирством дивлюся іноді на себе за те, що мною досі нічого не зроблено… я в цьому напрямку (щодо активної патріотичної праці) досить не еманципірована…»

Але громадська діяльність, уривки якої за тодішніх обставин доводилося «майже красти», а також суспільно-політичне життя в сфері так званої «леґальщини» починають благодійно впливати на «конвалію ніжну» Христі, залучаючи її саму до подій, що відбувалися того часу в Україні. А кожна така подія була знаменною серед тієї «леґальщини», бо не можна забувати, що імперські заходи проти всього вкраїнського, починаючи з Емського акту 1876-го року, діяли аж до року 1917-го.

«Кулі для ворогів»

До діла ж! Годі сумувати.

На ниву, юні орачі,

Покинув пишнії кімнати,

Ідіть по зорям у ночі.

М. Міхновський

Однією з таких національних подій тієї пори було відкриття пам’ятника Котляревському 1903-го року в Полтаві. X. Алчевська опинилась у товаристві всіх тодішніх носіїв «ідей і краси» — Л. Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, Г. Барвінок, Н. Кибальчич, О. Пчілка, М. Старицький та інші були присутні на цьому святі. Зрозумілий був захват молодої жінки від того «свята великого, нечуваного», про яке вона пише О. Кобилянській: «Вперше культурно складено суголосно величну, поважну національну демонстрацію». До речі, присутній на ній Василь Стефаник зазначив: «Ні на що добре я не сподівався, а відтак гадав — в найліпшому разі я, певно, зустріну гурточок людей, що розмовлятиме по-українськи, та й край… Але й побачив щось надзвичайне: не гурток, а масу нашої інтеліґенції подибав я; переважну більшість молоді гарячої, палкої, завзятої; не лише не вмерла Російська Вкраїна, а бурхає в ній полум'ям невмируче життя».

Харків. Друга жіноча гімназія. 1910-ті роки

Наступний період у житті X. Алчевської був ознаменований подіями 1905-го року, в яких вона бере участь, «одвідуючи всі мітинги учнів середніх шкіл, становлячись на бік страйкарів» та пишучи революційний марш, замовлений «тарасівцем» Дмитром Антоновичем, сином видатного історика, адже у родині Алчевських часто збирались гуртки шкільної молоді «для самоосвіти та страйкарських нарад». Тому не дивно, що в Христі, котра мала вдачу «трохи тужливу, трохи мелянхолійну, та в основі більше веселу й артистичну» (І. Франко), але аж ніяк не вдачу потенційної революціонерки, почалися жандармські обшуки й допити, які дуже лякали її родину.

Сама ж X. Алчевська значила, що «як людина в громадських справах інактивна, я ніколи не робила спроб штучно (чи то навмисне) підходити ближче». Мовляв, часом «воно само підходило