Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Російська і українська літератури: психоісторичне розрізнення
Теорія психоісторії російської літератури І. Смирнова закономірно вибудовується на синтезі психоаналітичного вчення про онтогенез і філогенез, що дає змогу усвідомити причинно-наслідковий розвиток літературного процесу, однак тлумачення подається з позиції імперського бажання. Вона цікава тим, що постала на закономірному для неї порушенні коду психоаналітичної теорії, яким є едіпів комплекс[154]. Як відомо, того, хто порушував код, З. Фройд не вважав психоаналітиком. Тобто в особі І. Смирнова можна бачити імітацію психоаналітика, який для розбудови російської психоісторії активно використовує перверзію, адже імперіалізм і є такою психологічною перверзією.
В основі психоісторії Смирнова лежить порушення психогенезу, що означає насамперед порушення табу, внаслідок чого певна стадія психогенезу абсолютизується і виступає як ціле, що означає народження патології та історії. Патологічність та історичність Смирнов розглядає як дві сторони кожного окремого характеру: «Історія культури є поступова актуалізація всіх культурогенних характерів, звільнення кожного психотипу від сумнівного зв’язку з його патологічним двійником, рекреація свідомості, перетворення свідомості»[155]. Але ставлення до історії як прихованої патології веде І. Смирнова до твердження, що едіпів комплекс є тупиком, в який може зайти теорія психоісторії[156].
Оскільки психоісторія передбачає актуалізацію індивідуальної особистості дослідника, то Смирнов неправомірно критикує З. Фройда та інших психоаналітиків, які, на його думку, представляли певний психотип, але не декларували його у своїх дослідженнях: «головна помилка психоаналітиків полягала в тому, що вони не намагалися вияснити, з позиції яких характерів вони визначають людину», саме ця неувага дослідника до власного психохарактеру і народжувала, на його думку, внутрішню неспівмірність багатьох уявлень про наш психізм, робила сам дискурс суперечливим, оскільки той, хто починає говорити про психізм, виключав із психізму самого себе[157]. Фройд вважав, що психоаналіз можна провести лише з позиції подоланого едіпівого комплексу. Йому опонує Смирнов з позиції шизоаналізу. Шизонарцис «мислить історіософію як суб’єктивування об’єктного і додає сюди об’єктивізацію суб’єкта — ідею власного кінця, що наступає разом з кінцем історії»[158]. Ця імперська ідея кінця несвідомо пов’язується передусім з кінцем національних психоісторій. Оскільки українська література тривалий час розвивалася в тіні російської, то їх зіставлення може зіграти важливу роль для виявлення іманентного характеру української психоісторії, що суперечить цьому імперському «розвитку».
З погляду психоаналізу наявність у літератури своєї історії свідчить, що вона є результатом витіснення і сублімації, і так само, як особистість, не може звільнитися від матриці родового світу. Вона не може звільнитися від себе самої, тобто від тієї психічної програми, в яку поміщена, адже психоісторія національної літератури свідчить про досвід несвободи, травм, перверсій, а ускладнення її організації адекватне психоісторії складної проблемної особистості, що розвивається, розширюючи власну свідомість. Оскільки свідомість у психоаналізі означає не сутність психічного, а його якість[159], то основною умовою розвитку і є розширення свідомості, яке не має апокаліптичної завершеності (апокаліпсис передбачає початок нового циклу).
Онтогенез з погляду психоаналізу має субституційний характер, тобто означає стадіальний розвиток, динаміку ідентичності, а збереження національного Я (Его-свідомості) в цьому процесі передбачає самозбереження як збереження певного сакрального ядра. Відповідно індивідуальна історія розвитку, внаслідок якої формується психохарактер, нагадує велику історію, діахронію літератури або культури, де творча позиція сформованого психотипу не лише витісняється іншою, але на кожному етапі відбувається і самозбереження сутнісної ідентичності національної літератури. Тобто проблема психоісторії — це також проблема психоіманентності.
Відомий теоретик історії української літератури Г. Грабович, акцентуючи увагу на вивченні її специфічності, яка не обмежується тим, що літературна продукція подається синхронічно і діахронічно в чергуванні систем, а й бачиться як «особлива історія» зі своїм унікальним відношенням до «загальної історії», актуалізував теорію українсько-російської рецепції: рецептивна парадигма, на його думку, пріоритетизує українську літературу як літературу «нову», «молоду», оскільки вона постає супроти імперських норм і сподівань російської літератури. Під цим кутом зору, вважає Грабович, «нова українська література в її порівняно припізненому поставанню і в рецепції, що принципово наголошує її новопосталість, — стає немовби ідеальним об’єктом цієї теорії»[160]. Це саме можна сказати і про теорію психоісторії, яка передбачає психо-історичну компаративістику. Поштовхом до неї можуть стати проекти психоісторії російської (імперської) та української (антиколоніальної) літератур, що обумовлюють також перспективні шляхи вивчення іманентності інших європейських національних літератур. Російська імперська культура постає яскравим зразком імітаційної культури, тобто культури з втраченою материнською матрицею, що обумовлює провокацію розщеплення материнського об’єкта. Цей маскулінний батьківський вектор, що визначає імперський суб’єкт, унеможливлює моделювання психоісторії української літератури за зразком російської.
Використавши розробки М. Кляйн, логічно, що І. Смирнов не бере до уваги її головну концепцію про материнський код. Саме ці теоретичні розробки є особливо важливими для «розкодування» психоісторії української літератури, де хронічно фіксується стан материнського об’єкта і його символічного замінника — України. У теорії М. Кляйн психосемантика депресивної тривоги виражається таким чином: «хороший об’єкт пошкоджений», «хороший об’єкт страждає», «стан хорошого об’єкта погіршується», «хороший об’єкт перетворюється на поганий», «хороший об’єкт знищується», «хороший об’єкт втрачений» тощо[161]. Подібна психосемантика характерна для української літератури, психоісторія якої означає синівсько-батьківський захист материнського об’єкта в надзвичайно несприятливих для нього імперських умовах переслідування.
Від того, який перший об’єкт (мати чи батько) центрується у внутрішньому образі, залежать особливості провідного характеру, що зберігає код національної літератури. У психоісторії української літератури інтроекція матері є основою розвитку національного характеру, а його державницькі перспективи виявляють нагальну потребу синтезу з батьківським кодом як психічною і метафізичною недостачею.
Материнсько-батьківський код у мікропсихоаналізі
Концепція психічного коду розробляється у теорії мікропсихоаналізу, основоположником якого є італійський вчений С. Фанті. Ця концепція поєднує класичний психоаналіз із розробками атомної фізики, астрономії, молекулярної біології. Мікропсихоаналітична теорія пропонує вийти за онтогенетичні межі психоаналізу, ввівши замість натуралістичного материнсько-батьківського коду метафізичне поняття «психічна пустота». Теоретичною і методологічною основою мікропсихоаналітичного дослідження стає пустота як топічна, символічна і метафізична концепція[162]. Це поняття формується на основі розробок біології та фізики, які виявили в кожній галактиці Всесвіту, так само, як у кожній клітинці людського організму, нейтральний енергетичний принцип пустоти, що, по суті, відповідає материнській матриці, пронизаній батьківським
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.