Читати книгу - "Убити пересмішника"

— Яка тиша! Ніщо й не колихнеться,— сказав Джем,— Подивіться.

Вій показав на схід. За горіховими деревами міс Моді піднімався величезний місяць.

— Навіть здається, що він гарячий,— промовив Джем.

— Що на ньому сьогодні, хрест? — запитав Діл, не підводячи голови. Він скручував цигарку з клаптика газети і мотузка.

— Ні, просто жінка. Діл, не запалюй тієї штуки, смердітиме на все місто.

Коли в Мейкомбі дивишся на місяць, то бачиш жінку. Вона сидить перед дзеркалом і розчісує волосся.

— Ми нудьгуватимемо без тебе,— сказала я Ділу.— Може, підемо і підстережемо містера Ейвері?

Містер Ейвері наймав кімнату навпроти будинку місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Кожної неділі він збирав мідяки на користь церкви, а щодня до дев'ятої години вечора сидів на ґанку і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити сцену, яку він, певно, розіграв востаннє, бо скільки ми стежили за ним після цього, нічого не повторювалося. Ми з Джемом спускалися з веранди міс Рейчел, як раптом Діл зупинив нас.

— Ви тільки гляньте!

І показав рукою через вулицю. Спочатку ми не побачили нічого, крім порослої гліцинією веранди, але, придивившись пильніше, помітили, що з-поміж листя, описуючи дугу, з висоти приблизно десяти футів цівкою ллється вода прямо в коло жовтого світла від вуличного ліхтаря. Джем сказав, що містер Ейвері прорахувався, а Діл зауважив, що він, певно, випиває по галону в день: вони засперечалися, хто точніше визначить відстань. Участі в цьому змаганні я не брала і знову відчула себе самотньою.

Діл потягся, позіхнув і кинув недбало:

— Придумав. Ходімо гуляти.

Пропозиція видалася мені підозрілою. В Мейкомбі ніхто не ходить так просто гуляти.

— Куди, Діл?

Діл кивнув головою в південному напрямку.

— Згоден,— сказав Джем.

А коли я запротестувала, він мовив мені солодким голоском:

— А ти, ангелочку, не ходи з нами, тебе ніхто не запрошує.

— І тебе не запрошують. Пам'ятаєш...

Але Джем був не з тих, хто довго роздумує над минулими невдачами. Здавалося, єдине, що йому запам'яталося з розмови з Аттікусом, це вміння юристів докопуватися до правди.

— Всевидько, ми нічого не збираємося робити. Дійдемо до ліхтаря — і назад.

Ми мовчки брели тротуаром, прислухаючись до скрипу гойдалок на сусідських верандах, до тихих розмов дорослих на вулиці. Зрідка до нас долинав сміх — сміялася міс Стефані Крофорд.

— Ну? — сказав Діл.

— Гаразд,— відповів Джем.— Всевидько, чому ти не йдеш додому?

— А ви що збираєтесь робити?

Вони збиралися тільки зазирнути у вікно, на якому ледве трималася віконниця, може, побачать Страхолюда Редлі, а якщо я не хочу йти з ними, то можу рушати додому і тримати свій довгий язик за зубами, оце і все.

— То якого ж дідька ви чекали до самого вечора?

Чекали, бо ввечері їх ніхто не побачить, бо Аттікус настільки поринає у свої книги, що може і царство небесне проґавити, і якщо Страхолюд їх уб'є, то це випаде не на канікули, а на час навчання, а ще тому, що в темряві у неосвітленому будинку можна щось розгледіти краще, ніж удень, зрозуміло це мені?

— Джем, будь ласка...

— Всевидько, кажу тобі востаннє, замовкни або йди додому. Слово честі, я з кожним днем більше пересвідчуюсь, що ти справжнє дівчисько.

Після цього мені не лишалося нічого іншого, як приєднатися до них. Ми вирішили, що найкраще пролізти під дротяною огорожею з тильного боку подвір'я Редлі, тут мало хто міг нас помітити. За огорожею був великий сад і вузенький дерев'яний сарай.

Джем підняв трохи нижній дріт і подав рукою знак, щоб Діл ліз під ним. Я полізла за Ділом і притримала дріт, поки проліз Джем. Він ледве протиснувся.

— Тихо,— прошепотів Джем.— І не наступіть на капусту — затріщить так, що мертві піднімуться.

Намагаючись бути слухняною, я повзла, як черепаха, і тільки тоді, коли побачила, що Джем в місячному сяйві далеко попереду махає мені рукою, рушила швидше. Ми дісталися хвіртки, що вела з садка до задвірка. Джем торкнув хвіртку. Вона заскрипіла.

— Поплюйте на неї,— прошепотів Діл.

— Завів ти нас, Джем,— пробурмотіла я.— Не так легко вибратися звідси.

— Тс-с-с. Плюй на завіси, Всевидько.

Ми плювали, доки не пересохло в роті, потім Джем потихеньку відчинив хвіртку, підняв її з одного боку і притулив до огорожі. Ми опинилися на задвірку.

Тильна сторона будинку була ще непривітніша, ніж фасад: на всю стіну тяглася напіврозвалена веранда з двома дверима, між ними — двоє вікон. Товста колода підтримувала один кінець даху. В кутку стояла старовинна грубка, а над нею — вішалка для капелюхів та дзеркало, в якому відбивалося примарне місячне світло.

Джем тихенько скрикнув і завмер, стоячи на одній нозі.

— Що там?

— Кури,— прошепотів він ледь чутно.

З усіх боків на нас чигали несподіванки. Десь попереду Діл простогнав: «О господи!» Ми доповзли до стіни, повернули за ріг будинку і дісталися до вікна з відірваною віконницею. Джемові бракувало всього кілька дюймів, щоб дотягтися до підвіконня.

— Зараз я тебе підсаджу,— прошепотів він Ділу.— А втім, зажди.

Ми взялися за руки і зробили сідло. Діл сів на сідло. Ми підняли його, і він ухопився за підвіконня.

— Швидше,— прошепотів Джем,— ми довго не вдержимо.

Діл стукнув мене по плечу, і ми спустили його на землю.

— Що ти бачив?

— Нічого. Штори. Але десь там світиться.

— Ходімо звідси,— прошепотів Джем.— Повертаймо назад. Тс-с-с!..— сичав він на мене, коли я хотіла заперечити.

— Давайте спробуємо з іншого боку,— запропонував Діл.

— Не треба, Діл,— благально мовила я.

Діл зупинився і пропустив Джема вперед. Коли Джем став ногою на першу сходинку веранди, вона заскрипіла. Джем завмер, потім став обережно підніматися. Сходинки не скрипіли. Він зійшов ще на дві, підняв ногу і мало не втратив рівновагу, але втримався, став на коліна, підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.

Нараз я побачила тінь. Це була тінь чоловіка в капелюсі. Спочатку я подумала, що то дерево, але вітру не було, а стовбури дерев ходити не вміють. Веранду заливало місячне сяйво, і тінь з чітко окресленими контурами посувалася вздовж веранди ближче й ближче до Джема.

Після мене її побачив Діл. Побачив і затулив обличчя руками.

Коли тінь упала на Джема, він теж помітив її і, обхопивши голову руками, завмер. Тінь просунулася ще трохи, підняла руку і опустила. Потім повернулася, пропливла над Джемом, далі вздовж веранди і зникла за будинком, так само непомітно, як і