Читати книгу - "Убити пересмішника"

Джем стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку і побіг між грядками скрипучої капусти. На півдорозі я спіткнулась, і в цей час на всю околицю прогримів постріл.

Джем і Діл виринули біля мене. Джем важко дихав.

— До школи у двір, а там через огорожу! Швидше, Всевидько!

Він притримав нижній дріт; ми з Ділом перекотилися на другий бік і вже були майже біля прикриття — одинокого розлогого дуба, що ріс на шкільному подвір'ї, коли раптом помітили, що Джема з нами немає. Ми кинулися назад і побачили, як він, зачепившись за дріт, намагається вилізти із штанів і в такий спосіб звільнитися. Нарешті він виплутався і в самих трусах побіг до дуба.

Дуб поминули без пригод, аж тоді відчули, що від страху заціпеніли. Тільки Джем не втратив самовладання.

— Скоріше додому, там хвилюватимуться,— сказав він.

Ми побігли через шкільний двір, проповзли під огорожею на Оленячий луг, що за нашим будинком, знову перелізли через огорожу з тильного боку нашого подвір'я і опинилися перед нашим ґанком. Тут Джем дозволив нам перепочити.

Перевівши дух, ми всі троє, наче нічого й не сталося, попрямували в палісадник, виглянули на вулицю — біля воріт Редлі зібралися люди.

— Нам треба було б теж піти туди. Бо може видатися підозрілим, якщо нас там не буде.

Містер Натан Редлі стояв біля двору з дробовиком у руках. Тут же були Аттікус, міс Моді і міс Стефані Крофорд. Поруч стояли міс Рейчел і містер Ейвері. Коли ми підійшли, на нас ніхто не звернув уваги.

Ми тихенько зупинилися біля міс Моді. Вона оглянулась.

— Де ви були? Хіба ви нічого не чули?

— А що сталося?

— На грядку містера Редлі забрався негр. Ну, він і пальнув з рушниці.

— О! І вцілив?

— Ні,— пояснила міс Стефані.— Вистрілив у повітря. Налякав його так, що той став білий. Каже, що коли хто побачить білого негра, то це він. У містера Натана ще один ствол заряджено, він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці, і більше вже не стрілятиме в повітря, що б там не було — собака, негр чи... Джем Фінч!

— Що, мем? — запитав Джем.

Тут заговорив Аттікус:

— А де твої штани?

— Штани?

— Штани.

Що було казати? Джем стояв перед людьми тільки в трусах. Я важко зітхнула.

— Е-е-е... містер Фінч!

У яскравому світлі вуличного ліхтаря я побачила Діла. Він силкувався щось вигадати: широко розплющив очі, його повне ангельське личко зробилося зовсім круглим.

— Що це означає, Діл? — запитав Аттікус.

— Я... я виграв у нього штани,— невпевнено пояснив Діл.

— Виграв?.. Як це?

Діл нерішуче почухав потилицю, провів рукою по лобі.

— Там, за ставком, ми грали в покер-роздяганку.

Ми з Джемом полегшено зітхнули. Сусіди, здається, теж нічого підозрілого не вбачали, вони стояли навколо заціпенілі. І все-таки що ж це за покер? Але ми не встигли з'ясувати. Почувся голос міс Рейчел — не голос, а пожежна сирена.

— О боже, Діл Гарріс! Грати біля мого ставка? Я тобі покажу покер-роздяганку!

Аттікус врятував Діла від неминучої розправи.

— Хвилинку, міс Рейчел,— сказав він.— Досі я ніколи не чув, щоб вони грали в якісь такі ігри. Ви що, грали в карти?

Джем кинувся рятувати становище.

— Ні, в сірники.

Молодчина мій брат. Сірники — річ небезпечна, але карти — це кінець.

— Джем, Всевидько, щоб я більше не чув ні про який покер. Джем, піди з Ділом і принеси свої штани. Якось уже розберіться там.

— Не бійся, Діл,— сказав Джем, коли ми підтюпцем побігли від місця події.— Нічого вона тобі не зробить. Аттікус забалакає її, вона й забуде. А ти молодець — швидко придумав, що сказати. Послухай... чуєш?

Ми зупинились і почули голос Аттікуса.

— ...нічого серйозного... всі вони проходять через це, міс Рейчел...

Діл заспокоївся, але ми з Джемом були неспокійні. Вранці Джем повинен показати штани, а де їх узяти?

— Можу дати тобі свої,— запропонував Діл, коли ми дійшли до будинку міс Рейчел.

Джем подякував, хоч і сумнівався, що вони на нього налізуть. Ми попрощались, і Діл зачинив за собою двері. Потім, певно, згадав, що ми заручені, вибіг знову і швиденько поцілував мене у присутності Джема.

— Пиши! Чуєш? — закричав він нам навздогін.

Коли б навіть Джемові штани й були на місці, ми все одно погано спали б. Я лежала в своєму ліжку на задній веранді, і найменший шерех в нічній тиші лунко віддавався в моїй душі. Зашарудить гравій у перехожого під ногами — Страхолюд Редлі підкрадається, щоб помститися; засміється в нічній темряві негр — Страхолюд женеться за нами; вдариться об скло нічний метелик — Страхолюд рве дротяну огорожу; зловісно насуваються на нас живі платани-потвори. Я довго лежала в напівдрімоті і раптом почула, як Джем прошепотів:

— Ти спиш, Всевидько?

— Як ти міг подумати?

— Тс-с... У Аттікуса вже темно.

У тьмяному місячному світлі я побачила, що Джем підвівся і спустив ноги з ліжка.

— Піду по штани,— сказав він.

Я підхопилась з ліжка.

— Нікуди ти не підеш! Не пущу!

Джем поспіхом натягував сорочку.

— Я повинен.

— Спробуй — я збуджу Аттікуса.

— Спробуй — і я тебе приб'ю.

Я вчепилася в нього і примусила сісти поруч мене на ліжко. Намагалась умовити його.

— Джем, містер Натан знайде їх уранці. Він знає, чиї штани. Принесе їх Аттікусу. Все це, звичайно, кепсько, але що поробиш. Лягай спати!

— Це я й сам добре знаю,— сказав Джем.— Тому й іду.

Мені аж млосно стало. Іти туди самому... Пригадалися слова міс Стефані: у містера Натана ще один ствол заряджено, і він тільки й чекає, поки щось зашарудить на грядці. Що б там не було — негр, собака... Джем розумів це краще за мене. Я була у відчаї.

— Джем, не варто, не ходи. Ну, дістанеш прочухана — поболить та й перестане. А підеш — там тобі і каюк. Джем, благаю...

Джем через силу глибоко зітхнув.

— Розумієш, Всевидько,— промимрив він,— скільки я себе пам'ятаю, Аттікус ніколи не бив мене, хочеться, щоб так було й надалі.

Це правда. Аттікус тільки погрожував нам майже щодня.

— Ти хочеш сказати, що Аттікус ніколи не ловив тебе на гарячому.

— Можливо, але... мені хочеться, щоб нічого не змінилося. Даремно ми сьогодні туди полізли.

Мені здається, що саме з цього часу ми почали віддалятися одне від одного. Раніше теж бувало, що я в чомусь не розуміла його, але то тривало недовго. Цього разу я його