Читати книгу - "Одержимість"

– І ось з тих пір пройшло вже… не скажу скільки, але досить багато, а я ні разу не зняла цього кулона. При всій тій зраді з його боку, він все одно залишається для мене дуже дорогою мені людиною. І от якщо б він тоді перетелефонував і сказав, що хоче, щоб усе було так, як раніше, я не вагалась би жодної секунди.

Вони їхали мовчки, на Іспанське узбережжя опускалася ніч. Назустріч їм нескінченним потоком летіли сотні фар. Вони не могли бачити зустрічних машин, а бачили лише їх вогні. Пролітаючи повз них, ці вогні зливалися в один суцільний яскраво-жовтий потік, а іноді, коли зустрічних машин не було, раптом ставало темно, і лише вогні фар від їх машини розрізали цю південну темряву. Вони вже проїхали Мурсію, зараз повз них пропливали вогні Аліканте. Ще трохи, думав про себе Алекс, і вони приїдуть до Валенсії, де їм доведеться розлучитися. Про це ж саме думала й Аня. Як інколи дивно буває, що люди можуть прожити все життя поруч, але не разом, а можуть за кілька годин, проведених в одній машині, що мчить через пустелі і степи Іспанії, стати тими, хто ділиться один з одним своїми сокровенними таємницями. У салоні машини було темно, і Алекс не міг бачити ані її очей, ані емоцій на її обличчі. Подумалося, чому раптом зовсім незнайома дівчина ділиться з ним такими відвертостями. Але у жінок завжди своя логіка, тому він не став нічого у неї питати.

— Далеко ще? — раптом запитала Аня.

— Ось, Аліканте проїжджаємо, ще трохи, не переживай, встигнемо, ще будемо чекати.

— Будемо? Ти будеш чекати зі мною? — здивувалася вона.

— Ну а що? У мене час є, не кину тебе одну вночі на розтерзання диким мучачо. — пожартував Алекс, але вона якось не прореагувала. Тоді він продовжив вже серйозно. — Ще кілометрів сто шістдесят, це якщо їхати по прямій, якщо по узбережжю, то всі двісті.

— Давай вздовж моря, якщо ти не проти, я компенсую тобі ці сорок кілометрів.

— А казала, що з математикою туго. І як же ти мені компенсуєш? — засміявся Алекс, але Аня не прореагувала на його жарт. — Якщо чесно, то я і так вже їду по цій дорозі. Просто не хочеться зайву годину сидіти в аеропорту. До речі, може, зупинимося? Ти кави не хочеш? — він не почув відповіді, лише у темряві, у світлі зустрічних фар помітив легке негативне кивання головою. Він розумів, що після такої розповіді, після таких спогадів і переживань, напевно, важко ось так одразу перебудуватися і почати говорити і думати про щось інше. Слухаючи її, він сам багато чого згадав зі свого життя, дещо намагався зпівставити, дещо, навпаки, намагався змоделювати, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації. Але у кожного своє життя, і навіть з самої відвертої розповіді неможливо відтворити картину реальності, якщо ти сам не був учасником тих подій.

— Слухай, Аню. — запитав Алекс. — А ось, якщо б він приїхав до тебе або, ну скажімо, тобі б прийшли документи з візою і переведення в австралійський універ, ти би що вирішила?

— Я не знаю, я багато думала і намагалася уявити собі той момент. Перший час я постійно чекала від нього дзвінка, я готова була кинути все і летіти туди, я була впевнена, що ніяка курка не зможе нам перешкодити, якщо я буду поруч з ним. З роками я, звичайно, більш тверезо дивилася на речі, і усвідомлювала, що, швидше за все, вже не буде так, як раніше, та що там… Вже не буде взагалі нічого. Але, знаєш, що найцікавіше, я ніколи не ненавиділа його за його зраду. Та я, якщо чесно, і зараз люблю його. Це не проходить. Десь у глибині душі, не дивлячись ні на що, ще живе почуття, від якого іноді кидає в тремтіння. Навіть, коли я виходила заміж, коли мене запитали, чи готова я…, чи буду я в радості і в горі…, і що поки смерть не розлучить нас… Ось, знаєш, навіть коли треба було сказати «Yes, I do», я думала не про свого майбутнього чоловіка, а про те, що готова була прожити з Вадимом все життя, і мені зовсім не треба було б цього «Yes, I do»… Але він зник, чому, я не знаю. Я завжди довіряла йому, тому, втішаю себе тим, що він просто вирішив, що так буде правильно. А більше я нічого не хочу знати і думати, розумієш? Тому і кулон не знімаю ніколи. Це не пам'ять про нього, як ти думаєш, це пам'ять про те літо, про ті часи, коли я стала іншою, коли я була одночасно двічі, як він говорив, одержимою. Одержима живописом і одержима ним самим. Психіатри б пораділи за мене, могли би і дисертацію написати. — вона слабо посміхнулася. Алекс не бачив її посмішки, але він просто знав, що вона посміхається. — А ще, я тобі хочу сказати, що, навіть, знаючи фінал нашої історії, якби доля дала мені ще один шанс і повернула б мене назад, те літо, то я не вагалась би ані секунди, і пройшла би цей шлях знову, аби бути з ним хоч якийсь час. Просто таке неможливо забути. І, ще, знаєш, от я тобі розповідаю, а в цьому немає ніякого сенсу. Бо, тут ти чи зрозумієш мене повністю або, навпаки, покрутишь пальцем біля скроні і подумаєш, ну і дура… І, в якійсь мірі ти будеш правий, бо мені пощастило дізнатися, що таке справжнє щастя, хоч воно виявилося і не вічним.

— На рахунок щастя… У кожного з нас своє поняття щастя, хтось щасливий від того, щзо живе в картонній коробці, а хтось глибоко нещасливий, хоча йому вдалося стати великим і знаменитим. У мене друг працює