Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

Бездарний ідіот. Чому на Землі йому доводиться казати «давай», в такий дурний спосіб? Він вів себе наче дванадцятирічний.

— Ти їдеш до Лондона? — запитала вона.

— Я власне ні, — відповів він, — але…

Бездарний ідіот.

— Це дуже люб'язно з твого боку, — сказала вона, — але ні. Мені більше подобається подорожувати потягом.

І раптом вона зникла. Чи швидше, та частина її, яка повернула до життя зникла. Вона відсторонено дивилась у вікно і щось мугикала.

Він не міг в це повірити.

Тридцятисекундна розмова і все, він її втратив.

Я дорослий чоловік, подумав він, який поводиться прямо протилежно до століттями накопичених правил про те, як потрібно себе вести дорослому чоловіку.

Таунтон − 5 миль, повідомляв вказівник.

Артур вчепився в кермо настільки сильно, що машину почало похитувати. Він збирався зробити щось хвилююче.

— Фенні, — сказав він.

Вона повернула голову прямо на нього.

— Ти так мені і не сказав…

— Слухай, — сказав Артур, — я розповім тобі історію, яка буде звучати певною мірою дивно. Дуже дивно.

Вона все ще дивилась на нього, але нічого не казала.

— Слухай…

— Ти сам сказав.

— Справді? Ну. Є щось, про що я мушу з тобою поговорити, і щось, про що я мушу тобі розповісти… історія, яку я маю тобі розповісти…

Він молов нісенітницю.

— … вона займе більш ніж п'ять миль, — він трохи притишив голос під кінець фрази і сказав їй дещо нескладно, від страху.

— Ну що ж…

— Я припускаю, — сказав він, — просто припускаю, — він не знав, що трапиться далі, тому на його думку краще просто відкинутись назад і слухати, — що з однієї незвичної сторони ти дуже важлива для мене, і це, хоча ти про це навіть не здогадуєшся, дуже важливо для тебе, але все це не має значення, через те, що в нас є лише п'ять миль і я просто тупий ідіот, який не знає як сказати щось важливе тому, кого я щойно зустрів, при цьому не врізаючись у вантажівки. То що ти думаєш… — він замовк безпомічно, і подивився на неї, — Я… маю зробити?

— Слідкуй за дорогою! — скрикнула вона.

— От лайно!

Він ледве не врізався в бік вантажівки із сотнею італійських пральних машин.

— Я думаю, — сказала вона, зітхнувши з полегшенням, — мені слід пригостити тебе випивкою перед тим як від'їде мій потяг.

В станційних пабах, з невідомих причин, є щось таке похмуре, щось по-особливому неохайне. А ще особлива блідість пирогів зі свининою.

Гіршими за пироги зі свининою були лише сендвічі.

В Англії вкоренилась думка, що робити сендвічі цікавими, привабливими чи хоч якимось чином смачними − це щось гріховне, чим займаються лише іноземці.

«Зроби їх сухими»,− інструкція, яка закопана десь глибоко у національній свідомості, −«зроби їх гумовими. Якщо ви хочете зберегти бутерброди свіжими, то просто промийте їх раз в тиждень.»

Споживаючи під час ланчу сендвічі, в пабі, в суботу британці шукають як спокутувати національні гріхи. Вони не всі знають, які ж саме ці гріхи, та навіть і не горять бажанням взнати. Гріхи це не те, про що кожен воліє дізнатись. Але якими б їхні гріхи не були, вони більш ніж достатньо спокуті спожитими сендвічами.

Якщо є щось ще гірше за сендвічі, то це сосиски, які стоять відразу за ними. Безрадісні трубки, повні хрящів, які плавають у морі з чогось гарячого і сумного, притиснуті шпилькою у вигляді кухарського капелюха, який являє собою пам'ятку, про якогось шеф-кухаря, який ненавидів весь світ, і помер, забутий усіма, серед своїх котів на задвірках Стіпні.

Сосиски існували спеціально для тих, хто точно знав свої гріхи і хотів спокутувати щось конкретне.

— Десь має бути краще місце, — сказав Артур.

— Часу майже не залишилося, — сказала Фенні, поглянувши на годинник. — Мій потяг відправляється за пів години.

Вони сіли за маленький хиткий столик. На ньому залишилися кілька брудних кухлів і вологих підставок із надрукованими жартами. Артур взяв Фенні томатного соку, а собі пінту жовтої води з бульбашками. І пару сосисок. Він не знав навіщо. Він купив їх, щоб було чим займатись поки газ вийде з рідини.

Бармен вмочив здачу в озерце пива на барній стійці, за що Артур був особливо вдячний.

— Добре, — сказала Фенні, поглянувши на свій годинник, — розказуй, що ти там мусив розповісти.

Це прозвучало, наскільки можливо − надзвичайно скептично, і Артурове серце впало. Навряд чи найкращим рішенням буде спробувати пояснити їй, такій раптово холодній і закритій, що одного разу, під час чогось, схожого на позатілесний сон, він отримав здатність до телепатії і відчув її душевний розлад, який був пов'язаний з тим фактом, незважаючи на всю його суперечливість, що Землю було знищено, щоб побудувати нову гіперкосмічну магістраль, і про який знав на Землі лише він сам, фактично спостерігаючи цю подію із вогонського корабля, і крім того його тіло і розум нестерпно боліли за неї, і йому слід лягти спати з нею, на скільки в людських силах можливо, швидко.

— Фенні, — почав було він.

— А чи не бажаєте придбати кілька квитків нашої лотереї? Чи хоча б одненького.

Він різко поглянув вверх.

— Щоб зібрати гроші для Анджі, яка виходить на пенсію.

— Що?

— А також потребує апарат для діалізу.

До нього нахилилась доволі худенька жінка середнього віку, в манірному в'язаному вбранні і з манірною невеликою завивкою, з манірною невеликою посмішкою, яку