Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

“Бійтесь своїх бажань — вони можуть здійснюватися” — колись давно я записала цей вислів до свого  щоденника поряд з іншими “глибокодумними” цитатами та віршованими рядками. Чомусь зараз ці слова прийшли мені на гадку. Ще кілька днів тому я мріяла, аби чоловік кудись пішов із мого життя, і я могла б самостійно планувати власне майбутнє, не озираючись на його плани та інтереси. 

А тепер, коли він дійсно зник, я перебувала в повній прострації. Не знала, що робити, куди йти. В поліцію? Але коли я покажу Юрину записку, правоохоронці мені стовідсотково порадять не морочити їм голову. Бо ж і дійсно — подумаєш, поїхав чоловік на заробітки, що тут такого… Скільки наших земляків щодня вирушають за кордон у пошуках кращої долі? А що мені повідомив про це постфактум… ну що ж, значить, були на це причини.  Потрібно заспокоїтися і жити далі. А ця проблема рано чи пізно вирішиться. Може, він ще повернеться з купою грошей, і все у нас буде чудово.

Хоча насправді мені в тау райдужну перспективу не вірилось. Інтуїція підказувала — щось тут не те, і вона, як завжди, виявилася права.

***

Минуло вже кілька днів від зникнення Юри. Я спробувала обережно порозпитувати різних його знайомих — чи нікому він не повідомляв, куди саме їде, чи не залишав якихось координатів для зв’язку. Але всі, як один, робили круглі очі і дивувалися: “Юра поїхав за кордон? Ти ба! А нам нічого не сказав!”

У соцмережах він не з’являвся, на телефонний зв'язок не виходив. Натомість одного спекотного дня, коли в місті солодко пахло квітучою липою, і асфальт на сонячному боці вулиці м’яко вгинався під підошвами босоніжок, на моєму телефоні висвітився незнайомий номер.

Я саме йшла із супермаркету з вельми скромними покупками — апетиту все одно не було й через спеку, і через хвилювання останніх днів. Розмірковувала про те, що, мабуть, треба здати в оренду квартиру, бо мені тепер субсидії не дадуть, а квартплата обійдеться занадто дорого. До батьків переїздити ой як не хотілося. Я вже відвикла від постійних нотацій та порівнянь із сестрою, а тепер їх явно побільшає. Мама щодня розмовляє з Марічкою по мобільному, а потім розхвалює переді мною і сестру, й її “золотого” чоловіка, і їхніх діток. Якщо я опинюся з нею під одним дахом, то від цих розповідей скоро вовком вити буду. Адже я “по всіх фронтах” програю старшій сестрі — і роботу втратила, і з супутником життя не пощастило, і дітей немає…

В таких-от невеселих роздумах я йшла вулицею, зсунувши на підборіддя набридлу маску, коли мій телефон у сумці запищав настійно і вимогливо, мов те голодне пташеня.

“Юра”, — відразу подумала я, тут же вихоплюючи з сумочки смартфон і гарячково відповідаючи на дзвінок.

Номер був незнайомий — але ж  чоловік попереджував мене, що його змінить. Тому я без жодних вагань сказала: “Алло, слухаю вас”.

 — Доброго дня, Ліно Сергіївно,  — озвався в трубці досить приємний чоловічий голос — зовсім мені незнайомий. Я відчула розчарування, бо вже налаштувала себе на те, що почую Юру. 

Хто б це міг бути? Нещодавно я порозсилала свої резюме в різні установи, шукаючи віддалену роботу, можливо, це телефонує потенційний роботодавець? Голос був солідним і таким, знаєте… переконливим, впевненим у собі. Так говорять вчителі, психологи або керівники різного рангу.

 — Так, це я, — відповіла, зупиняючись і відходячи вбік, в затінок від старого каштана. Притулилася плечем до стовбура, поставила біля ніг пакет з продуктами і приготувалася слухати, якою “заманливою пропозицією” ощасливить мене незнайомець.

Але, те, що він сказав,  виявилося, зовсім неочікуваним і геть вибило мене з колії.

 — Дорогенька, чи не підкажете мені, як зв’язатися з вашим чоловіком? — якби голос людини можна було б уявити у вигляді якоїсь живої істоти, то мій співрозмовник нагадував би великого ситого кота, що розвалився на сонці і дрімає, але одним оком пильно стежить за горобцями, і вже випускає з м’яких лап кігтики, аби схопити найближчого необачного бідаху.

 — Я… не знаю, де він, — мені враз стало не по собі, захотілося покласти трубку, вимкнути телефон і самій терміново податися кудись на край світу.

 — Як, зовсім не знаєте? — роблено здивувався незнайомець. — Невже чоловік може кудись податися, зовсім не попередивши жінку? Можливо, хоч натякнув, де його можна знайти?

 — Він тільки сказав, що їде за кордон на заробітки. Але я гадки не маю, куди саме і на який термін…

 — Він не показував вам закордонного паспорта, квитків тощо? 

 — А ви що, з поліції? — я подумала, що не зобов’язана нікому нічого пояснювати. 

 — Ну, не зовсім. Але Юрій мені дуже потрібен, маю до нього одну невідкладну справу.

 — То шукайте його самі, я,  на жаль, нічим не можу вам допомогти, — я вже зібралася натиснути на “відбій”, коли голос у трубці змінився, став холодним і загрозливим.

 — Ви, мабуть, не дуже добре мене зрозуміли, Ліно Сергіївно, — зауважив незнайомець. Тоді зробив паузу, під час якої я чула, що десь поруч із ним грає музика — може, то було ввімкнене в машині  радіо, або ж він сидів у якомусь барі чи кав’ярні.

 — Перепрошую, а що я повинна розуміти? — мене раптом, незважаючи на тридцятиградусну спеку, пройняли дрижаки.

 — Те, що насправді ситуація склалася досить серйозна. Ваш чоловік заборгував мені чималу суму і, певно, щоб не віддавати, вирішив “зробити ноги”. Але з його боку це геть не порядно, правда? Бо ж, згідно діючого законодавства, майно подружжя вважається спільним, і борги також. Він не міг не знати, що повертати кошти доведеться вам…

 — Але я нічого не знаю ні про які борги! Може, ви взагалі якийсь шахрай! — вигукнула я. — Так можна до будь-кого зателефонувати, дізнавшись попередньо, що його близька людина зникла і з нею не можна зв’язатися. Можна придумати якісь борги та шантажувати ними. Але я більш ніж упевнена, що ви не маєте жодних розписок чи боргових зобов’язань від мого чоловіка. Тому краще пошукайте когось дурнішого для ваших “оборудок”!