Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Але оце — “якщо мене хтось шукатиме — ти не знаєш, де я” — мене насторожило найбільше. Може, в мого чоловіка якісь проблеми із законом, і він вирішив переховуватися від правосуддя? Купа запитань і жодної відповіді.

Повагавшись, я набрала номер свекрухи. Раптом їй щось відомо, може, Юра все-таки телефонував. Я знала, що батьків він поважав і  завжди турбувався про них. 

Маргарита Іванівна відповіла одразу ж, так, немов тримала телефон у руці і чекала дзвінка. 

 — А, це ти, Ліно, — сказала вона добре поставленим, “учительським” голосом, чуючи який, я підсвідомо сідала рівніше і розправляла спину. — Я якраз збиралася до тебе телефонувати. Ми на дачі,  а треба телефон поповнити, кинь мені через Приват24 вісімдесят гривень, а я, як приїду, віддам.

 — Добре, — пробурмотіла я.  Отже, вони зараз на дачі, значить, Юри точно сьогодні в них не було. Але, може, він попереджав їх про свій від’їзд?

 — У тебе якийсь дивний голос, — резюмувала свекруха. — Ти не захворіла?

 — Ні, все гаразд. А Юра вам не телефонував сьогодні?

 — Ні, а що? Щось трапилося? — Маргарита Іванівна трохи занепокоїлася, від чого навіть забула про свій тон суворої класної дами.

 — Не думаю, що це щось серйозне. Просто я хотіла з ним поговорити, але він вимкнув телефон.

 — Ви посварилися? — цей допит вже почав мені набридати.

 — Ні, все добре, думаю, він скоро вийде на зв’язок, — я поспішила попрощатися і закінчити розмову.

Характер у Юриної мами був ще той — вона обожнювала повчати, розповідати довжелезні нудні  історії з життя своїх знайомих та різних шоу типу “Говорить Україна” чи “Один за всіх”. Слухати — не переслухати, як жартома говорив свекор. Але я зараз не була налаштована на пустопорожні балачки.

Як тільки в слухавці знову почулися довгі гудки — набрала номер Паші. Той, навпаки, довго не відповідав, аж я вже збиралася покласти трубку, коли почула його заспаний голос:

 — Алло, Лін, чого тобі? Я ще відпочиваю!

 — Вже одинадцята година, — промовила я.

 — А у мене вихідний, маю право!

 — Ну добре, я тільки тебе дещо запитаю — і спи собі далі. Ти знаєш, куди поїхав Юра?

 — Поняття не маю, — Павло смачно позіхнув. — А що, він мав кудись їхати?

 — За кордон він не збирався? На роботу?

 — Та ні наче. У нього й грошей не було на  те, що там треба… я не знаю, закордонний паспорт, ліцензію… Нічого мені не казав. Може, він того... загуляв?

 — А що, було з ким? — я схопилася за Юриного товариша мертвою хваткою, незважаючи на його стражденний голос і запевнення, що він нічого, ну зовсім нічого не знає.

Пристрасний допит не дав жодних результатів. Чи то Паша дійсно нічого не знав, чи дуже вправно прикидався. Але розмову я закінчила без будь-якої нової інформації.

Поки говорила, мій чай охолов, я вилила його в раковину та заварила новий. Поклала до рота ложку сиру — але він здався мені гірким. Поглянула у вікно — всі яскраві барви, котрі ще годину тому так тішили мене, раптом ніби вицвіли і зблякли. Я відчувала  лише спустошеність і досаду.

З останньою надією розібратися, що до чого, я увійшла у Фейсбук та ввела в пошуковик ім’я і прізвище чоловіка. Можливо,  на його сторінці знайду якісь зачіпки. Наприклад, спілкування з коханкою чи якісь підозрілі повідомлення.  Я знала його пароль — кілька років тому він сам мені його назвав, коли був не вдома і не мав доступу до комп’ютера, а телефон ще мав старий, кнопковий, з якого в інтернет заходити було незручно. Сподіваюся, з того часу його пароль залишився незмінним.

Однак, я не змогла цього перевірити. Тому що, перейшовши за посиланням, побачила на знайомому синьому фоні напис: “Такої сторінки не знайдено”. Той же самий сюрприз чекав мене у Інстаграм. Юра не лише вимкнув  телефон, але й видалився з усіх соцмереж.

Коли він це зробив? І головне — навіщо?

На ці питання, як я не ламала голову, відповіді так і не змогла відшукати...