Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Я розплющила очі і побачила, що надворі вже пізній ранок або навіть день. Сонце розкреслило підлогу золотавими візерунками, крізь прочинену кватирку долітало бадьоре цвірінькання горобців на вишні за вікном. Я повернула голову — і побачила, що Юрина половина ліжка порожня. Зазвичай я вставала першою, а він любив подрімати довше. Але сьогодні щось я заспала. Мабуть, чоловік уже пішов у душ, або на кухні готує каву, щоб зробити мені сюрприз.

Я згадала вчорашній день — і від серця немов хлюпнула тепла хвиля, досягла кожної клітинки тіла, викликала легке поколювання в пальцях рук та підошвах ніг. Хотілося співати, танцювати, говорити різні дурниці. Подібного відчуття не траплялося зі мною дуже й дуже давно. Відтоді, напевно, як я була закохана в Юру та увесь тиждень чекала вихідних і зустрічі з ним, а наближення п’ятниці відчувала ось саме так — наче терпли і ставали чутливішими пальці… здавалося, я перетворювалася у щось на зразок антени, котра приймала випромінювання біотоків від коханої людини і передавала їй якісь свої сигнали. 

Передчуття чогось хорошого, приємне здивування, як у дитинстві перед Новим роком, не покидало мене й тоді, коли я піднялася з ліжка, накинула халат та зазирнула до ванної кімнати. Юри там не було. З кухні теж не долинало ні звуку. Я відчинила засклені двері і побачила  звичну картину —  жодних слідів романтичного сніданку, та й самого Юри не було.

Чи я відчула розчарування? Не знаю, скоріше, ні. Гарний настрій і спогади про вчорашні події все ще мандрували моїми жилами, перетворюючи кров у бульбашки шампанського. 

“Мабуть, він захотів щось купити і вискочив у магазин”, — подумала я і пішла в душ. Вимила голову, почистила зуби, переодягнулася в шорти та футболку й повернулася на кухню. Ввімкнувши чайника, підійшла до вікна. За ним сяяв розкішний літній день. Прижовклі від травневих холодів рослини під яскравим сонцем та тропічними зливами прямо на очах мінялися в кращий бік. Так само,як змінилися на більш позитивні мій настрій і світовідчуття.

Листя на деревах стало насичено-зеленим, квіти, нарешті, дружно порозкривали пелюстки, умите дощем небо аж очі вбирало від чистоти своєї барви. На подвір’ї галасували діти — зовсім маленькі робили пасочки у пісочниці, трохи старші — гралися на гойдалках та  спускалися з гірки. На лавці сиділи їхні матусі, повтикавши носи в телефони. Юри ніде не було.

“Та куди це він подався з самого ранку?” — здивувалася я.  Наче вчора не говорив, що має якісь справи. Хоча, може просто забув. Не захотів мене будити, вирішив пізніше зателефонувати і сказати, куди йде і коли повернеться.

Я попрямувала до спальні й принесла свій телефон — пропущених дзвінків на ньому не було. Завагалася — може, самій набрати Юрин номер? Але потім передумала, бо знала, що він не любить, коли його контролюють і допитуються: “Ти де?” Захоче — сам розкаже. Може, дійсно, роботу шукає, пішов на співбесіду, а мені не сказав, щоб у випадку відмови я його не “пиляла”.

Скоріше за все, саме так і було. Ну що ж, почекаю. З такою думкою я заварила собі чаю та дістала з холодильника домашній сир, виклала на тарілку, влила трохи йогурту і перемішала. Зазвичай таким був мій сніданок. Але захотілося додати ще цукру. І, кинувши погляд на стіл у пошуках цукорниці, я побачила те, на що досі не звертала уваги — аркуш паперу, складений вдвоє і поставлений коло стіни у вигляді “хатинки”. На зовнішньому його боці розмашистим Юриним почерком було написано “Ліні”.

Розгортаючи записку, я все ще не очікувала якогось підвоху. Думала, що це якраз пояснення Юриної “пропажі” — він написав, куди йде — на пошуки роботи, чи до крамниці, чи, може, до Паші у якихось своїх справах....

Але варто було прочитати перші рядки, як у мене відразу перехопило подих, і серце забилося часто-часто, аж в очах потемнішало, і я присіла на стілець, розгублено туплячись на дивний лист.

***

“Вибач, що я так, по-англійськи, — писав Юра. — Я вчора хотів тобі сказати, але… Не знаю, чомусь не вийшло. Ти тільки не хвилюйся, зі мною все добре. Просто я вирішив поїхати на заробітки за кордон. Хочу знову спробувати відкрити власний бізнес, але для цього потрібен стартовий капітал. Я ще  не знаю точно, коли повернуся. Можливо, напишу тобі через соцмережі. Або зателефоную. Тільки ти мені не дзвони, я зміню номер телефону, бо так буде вигідніше. І ще — якщо хтось мене шукатиме — то ти не знаєш, де я. Говори, що кудись поїхав і контактів не залишив. Батькам моїм скажеш, що я в Європі на заробітках, у мене все добре, але я загубив телефон, потім сам із ними зв’яжуся. Все, маю бігти. Бувай! Не скучай! Цілую!”

Перша моя думка була — що це якийсь жарт. Ні, ну реально, хіба може людина отак насправді — знятися з місця і чкурнути кудись за кордон, не сказавши про це нікому з рідних. І ще дивні фрази про телефон, які не координувалися між собою — на початку листа він нібито збирався змінити номер, бо так вигідно, а потім просив сказати батькам про загублений телефон…

Я швидко відкрила свій смартфон і набрала добре знайомий номер. Пальці тремтіли, потрапляючи не на ті цифри. Аж ось у слухавці почувся механічний жіночий голос: “Абонент не може прийняти ваш виклик, зателефонуйте, будь ласка, пізніше…” Потім ті ж самі слова пролунали англійською. Я спересердя натисла “відбій”.

У голові зароїлися підозри. Ну, допустімо, він дійсно вирішив змінити номер, придбати картку тієї країни, куди збирався виїхати. Але ж минуло лише кілька годин, він просто не міг так швидко перетнути кордон. Значить, український номер мусив би все ще бути в мережі. Одначе, Юра чомусь його вимкнув. Боявся, що, прочитавши записку, я влаштую скандал? 

А може, він і не їхав ні на які заробітки? Раптом вирішив піти до іншої жінки, а справу обставив так, щоб я ні про що не здогадувалася. Але в нашому містечку це нереально, всі один одного знають, і якби Юра поселився в коханки, рано чи пізно хтось би доніс цю інформацію до моїх вух. Хіба що його пасія жила в іншому місті — тоді все збігається —  і вимкнений телефон, і розпливчасті обіцянки самому вийти на зв’язок… може, колись…