Читати книгу - "Опір путінському режиму, Браудер Білл"

Тоді дайте їм мої координати.

За кілька тижнів, у січні, мені зателефонував спеціальний агент ІМП Тодд Гайман. За манерою розмови він зовсім не був схожим на спецагента. У нього був міський, але не мангеттенський акцент, і він одразу став називати мене Біллом (а не повним ім'ям Вільям, як заведено в офіційній розмові). Його манера спілкування була теплою і приязною. Він розповів, що здобув ступінь магістра ділового адміністрування в Коледжі Баруха на Мангеттені й до того, як влаштувався до правоохоронних органів, працював в аудиторській компанії "Делойт і Туш". Він більше нагадував адміністратора інвестиційного фонду, ніж федерального агента з посвідченням та пістолетом — принаймні я думав, що він має пістолет.

Наприкінці нашої розмови я поцікавився, чи вони відкриватимуть справу. "Я не можу відповісти на це запитання, але ми зв'яжемося з вами", — твердо, але чемно сказав він.

Але з нами ніхто не зв'язався.

У цей час Кремль розпочав запеклу атаку проти США у відповідь на прийняття тими закону Магнітського.

З часів "холодної війни" це був перший законодавчий акт, який запроваджував персональні санкції. Путін був розлюченим. Він відповів забороною на усиновлення російських діточок-сиріт американськими сім'ями. Це не тільки звучало жахливо, а й було огидним по суті. Річ у тім, що Росія дозволяла іноземцям усиновлювати тільки тих дітей, які страждали на тяжкі недуги: синдром Дауна, порок розщеплення хребта, ембріональний алкогольний синдром — і часто ці діти були приречені на важке існування в російських дитячих будинках. Заборонивши американцям усиновлювати таких діточок, Путін фактично засудив багатьох із них до смерті. І все для того, щоби захистити своїх корупціонерів. Це було кричущим неподобством — ж навіть за нелюдськими путінськими стандартами.

Путін особисто причетний до приховування вбивства Сергія. На щорічній пресконференції він заявив, що Сергія ніхто не катував, а помер він, мовляв, від "серцевого нападу". Це означало, що ніхто і ніколи в Росії не буде притягнутий до відповідальності за катування чи вбивство Сергія.

Однак притягнення до відповідальності окремих осіб у Росії все ж таки намічалося.

На тій же пресконференції Путін згадав і Сергія, і мене у зв'язку з "економічними злочинами". І за тиждень московський суд призначив дату судових слухань щодо мене — заочно.

Але не тільки мені належало бути відповідачем.

Зі мною судили і Сергія посмертно.

Це був перший судовий процес у Росії над померлим. Вони, звичайно, не стали ексгумувати тіло Сергія і саджати його в клітку для підсудних у залі суду, немов би в Середні віки, але те, що вони зробили, за підлістю не поступалося цьому. Замість Сергія вони намагалися всадити у клітку як відповідача його дружину. Слава богу, незадовго до цього ми встигли вивезти її та їхнього синочка Микиту в Англію, і вони були в безпеці.

Процес над Сергієм та мною був призначений на початок березня 2013 року.

Путін вирішив використати весь свій вплив і кинути арсенал російського уряду на те, щоб роздавити кожного, хто так чи інакше пов'язаний зі мною та зі справою Магнітського, аж до фізичного усунення. Тому, щоб якось зрівняти сили, нам потрібні були потужні союзники в особі правоохоронних органів США, які були найкращими.

Але надія на це танула з кожним днем. Адам Кауфман пішов у приватну практику; Дункану Левіну ніби спочатку було цікаво, але потім він скинув усе на спеціального агента Гаймана, а той після розмови зі мною зник.

У той момент я відчував, що ми залишилися віч-на-віч з безжальним противником у цій нерівній боротьбі.

15. Південний округ Нью-Йорка

Зима, кінець 2013 року Нарешті виплив Дункан і спрожогу поцікавився, чи зможу я приїхати до Нью-Йорка на зустріч із департаментом вилучення активів федеральної прокуратури Південного округу Нью-Йорка.

Все ж таки нас не покинули. Процес розвивався, і дуже активно. Одна справа розмовляти з прокурорами на міському рівні, і зовсім інша — працювати зі своїми колегами на федеральному. Те, що справу передали до федеральної прокуратури Південного округу Нью-Йорка (у просторіччі пойменованого "Суверенним округом"), означало, що їй надавали куди більше значення, ніж ми могли припустити.

День, коли я йшов до прокуратури Південного округу на Сент-Ендрюс-Плаза, 1, був вологим, похмурим і досить типовим для лютого. До будівлі було неможливо під'їхати, і таксист висадив мене на Фолі-сквер — у трикутнику з острівцями газону та голих платанів посеред скупчення бетонних будівель правоохоронних органів, де я одразу заблукав. Спочатку я зайшов до будівлі Федерального суду. Потім у муніципальний виправний центр. І нарешті за кілька хвилин я знайшов Федеральну прокуратуру Південного округу: потворна, схожа на фортецю, споруда разюче відрізнялася від величних будівель по сусідству.

Звісно, я спізнився. Після реєстрації на вході в будинок секретар провів мене на восьмий поверх у велику переговорну, де не було жодного вікна, але був довжелезний стіл, а вздовж стін стояли стелажі, заставлені юридичними фоліантами з червоними корінцями. У торці переговорної на стіні було розміщено логотип Федеральної прокуратури Південного округу. Попри те що все навколо віддавало затхлою казенщиною, я відчував себе в центрі одного з наймогутніших правоохоронних інститутів світу.

Переговорна легко вміщала людей двадцять і, на мій подив, була наполовину заповнена. Я обійшов навколо столу і привітався з кожним: тут був Дункан Левін з помічником, Тодд Гайман з колегою з міністерства внутрішньої безпеки та Шерон Левін (однопрізвищниця Дункана), голова департаменту вилучення активів федеральної прокуратури, з двома юристами .

Тут же були ще двоє людей, які не представилися і поводилися якось підозріло мовчазно. З досвіду численних зустрічей із різними держслужбами США я розумів, що той, хто не представляється і завжди мовчить, ймовірніше, з розвідки.

Почав зустріч Дункан із пояснення того, чому справу передали федералам. Як виявилося, якби справу, пов'язану з легалізацією злочинних доходів, вела міська прокуратура, то за законом вона мала б висунути кримінальні звинувачення конкретній фізичній особі. В даному випадку, Денису Кациву. При цьому він мав би фізично перебувати в Нью-Йорку та брати участь у судовому процесі.

Але оскільки між Сполученими Штатами та Росією немає угоди про екстрадицію і з урахуванням того, що Кацив навряд чи погодився добровільно постати перед правосуддям у Нью-Йорку, розпочинати цю справу у міській прокуратурі було неможливо.

Проте, продовжував він, згідно з федеральними законами фізична присутність підозрюваного не була потрібна. Федеральна прокуратура могла просто звернутися до суду з позовом про конфіскацію майна та спробувати в ході судового процесу домогтися її вилучення як придбаної на доходи від злочинної діяльності. І хоча в цьому випадку нікого не посадять, іншого варіанта немає, і треба виходити з реалій.

Я почав розповідати подробиці справи, коли в кімнату вбіг захеканий хлопець і, перевівши дух, сказав: "Вибачте, я щойно з судового засідання".

— Білле, це Пол Монтелеоні, помічник прокурора, — представила Шерон. — Я попросила його вести цю справу.

Це був високий, атлетично складений молодик тридцяти з лишком років, з каштановим волоссям і акуратною короткою стрижкою. Хоч він і був чиновником того самого рангу, що й інші помічники прокурора, а Шерон — його начальницею, відчувалося, що його цінували. Я порівняв би Шерон з тренером, а Пола — з основним нападником її команди.

Він зайняв місце за столом, і я продовжив розповідь. На початку моєї промови мені здалося, що Пол слухає трохи байдуже: заплющивши очі й трохи відкинувшись назад, він міцно стискав ручки крісла. Іноді пожвавлювався, розглядав стелю та ставив гострі запитання. Багато з яких стосувалися руху грошей, і я намагався на них відповісти як міг. Зустріч тривала понад годину. Коли ми закінчили, я знову зробив "коло пошани", стискаючи всім руки.

— Все це дуже здорово, але чи є хтось у вашій команді, хто зможе допомогти мені краще розібратися в деталях? — спитав Пол, коли черга дійшла до нього.

— Вам треба поговорити з моїм колегою Вадимом Клейнером, він у цьому профі.

— А чи зможе він приїхати до нас?

— Звісно.

Після повернення до Лондона я попросив Вадима злітати до Нью-Йорка.

Через кілька тижнів Вадим із лептопом у руках та валізою "Самсоніт" на коліщатках, доверху заповненою документами, прибув до будівлі окружної прокуратури. В офісі Пола на нього вже чекала тьма-тьмуща народу. Коли ти зустрічаєшся з прокурором, чекай, що з ним завжди будуть його колеги та спецагенти.

Того дня Вадим працював із Полом та його командою до дев'ятої години вечора. Вони були останніми, хто залишив будівлю. Наступного дня вони працювали з восьмої ранку і знову до глибокого вечора. І так ще три дні поспіль. До кінця тижня у Пола не залишилося жодного питання, на яке б не було відповіді.

Точніше, ми так думали.

Через два тижні після повернення до Лондона Вадим увійшов до мого кабінету, і я відразу відчув, що він збуджений. "Коли я був у Нью-Йорку, то сказав Полу, що в принципі можна знайти залишки на кожному рахунку, з якого йшли гроші по ланцюжку їхнього відмивання. Тепер він просить мене це зробити!"

Я поняття не мав, про що він: Вадим краще за мене розумів, як влаштований світ відмивання грошей, але це прохання Пола, очевидно, свідчило про гарний розвиток подій.

— Так у чому проблема?

— Білле, мабуть, ти не розумієш, — розпалюючись, сказав Вадим. — Щоб зробити те, що він просить, мені доведеться прочесати буквально десятки тисяч транзакцій більш ніж п'ятдесяти компаній у дюжині міжнародних банків. Частина з цих переказів — лише кілька сотень доларів. На це підуть тижні!

— Але якщо ти сказав, що зможеш, то треба це зробити.

Чортихаючись, він розвернувся і вийшов. Наступні два тижні Вадим приходив до офісу першим і йшов останнім, за північ. На восьмий день у нього з'явилися мішки під очима, а його зазвичай чепурний вигляд — костюм і краватка — залишився в минулому. Часто в обідню перерву я чув, як він намагається пояснити дружині, чому вона та їхні троє синів не бачать його вдома.

Зрештою, на початку квітня він усе закінчив.