Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Тварина повільно обійшла обидва тіла, кинула оком на Торина. Той відступив на крок, але не втік, а лише заіржав і виклично вдарив копитом об землю. Цієї миті місяць пробився крізь завісу диму й показав їй всі подробиці: це був вин-неро, напівміфічний степовий лев, який начебто жив лише в найвіддаленіших, північно-східних землях континенту. Велика тварина пшеничного кольору, про яку говорили, що навіть голодні гірські ведмеді сходять з її шляху. Лев присів на задні лапи та глянув Кайлін просто в очі.

Під її черепом задзвонили чужі думки.

Кайлін — розпізнання, підтвердження. Дівчина-стая. Кінь-стая.

Мить перерви.

Йди Кайлін, йди вождь. Скажи багато люди-ворогів. Скажи три люди-потвори. Темне повітря, темні думки.

Люди-потвори? Послідники!

— Послідники? Одного я недавно вбила, — її голос не затремтів, з чого вона могла пишатися.

Здавалося, що лев принюхується.

Так. Вірно. Поганий запах, Кайлін, залізо. Гарна дівчина.

Він усміхнувся, але не звичайно, а переказав ту усмішку просто їй у голову.

Добре Пахуча Трава гордий, що Кайлін-стая.

Добре Пахуча Трава?

Кошкодур?

— Кошкодур?

Кіт нахилив голову, глянув уважно.

Таємниці, дівчина-пес. Таємниці не говорити. Важко… Важко мова-думка. Не час. Ти йти. Йти вождь. Попередити.

Авжеж. А що ж вона, хай йому грець, намагається зробити? Вона хотіла сказати йому це, але лев розвернувся й у два стрибки зникнув у найближчій вулиці. Шкода, бо добре було б мати його поряд із собою в таку ніч. Вона усміхнулася через абсурдність цієї думки. У таку ніч добре було б мати поряд із собою абикого з чаардану, хай навіть цим абихто був би Двоформний у постаті великого лева.

Особливо, виправилася вона, особливо Двоформний у постаті великого лева.

Вона підійшла до Торина й провела його до найближчої стайні. Копняком виламала простий засув і завела коня до середини.

— Стій тут — будеш у безпеці. І тихенько. Я повернуся пізніше.

Вона вийшла в ніч, намагаючись якось упорядкувати думки. Дагена була племінною чаклункою. Її амулети не були дешевими цяцьками з базару, з яких жерці могли б у кращому випадку посміятися. Вони мали Силу, вони стримали хвилю чарів Послідника. Ще п’ятдесят років тому за використання неаспектованої племінної магії саджали до ями або відразу відсилали на ешафот. Кошкодур був Двоформним, а на них в Імперії полювали від початку її існування. За кожного з них можна було отримати чималу нагороду. Лея? Лея пророкувала, бачила на відстані — таких, як вона, не вбивали, але зачиняли у вежах, де вони до кінця життя пили маковий відвар. Чи знав це Ласкольник? Дурнувате питання. А чи знав він про неї? Ця думка була настільки несподіваною, що вона аж зупинилася. Кха-дар завжди підбирав людей відповідно до незрозумілої схеми. Найбільших тутешніх забіяк він відкидав — замінюючи їх ким? Дівчиною, вихованою верданно? Потім. Потім з’явиться час, щоби подумати над тим. Вона рушила швидше. Тепер мала роботу.

* * *

Вона йшла на звуки бою, які раз у раз вибухали десь попереду, в темряві. Здавалося, що чаардани Ласкольника й Веторма нарешті знайшли ворога. Се-кохландійці, схоже, не очікували, що захисники повернуться настільки швидко. Розпорошені містом кочівники не могли скористатися кількісною перевагою, яка танула доволі швидко, оскільки Літрев також доволі швидко прийшов до тями від потрясіння та вишкірив зуби в ніч. За кілька хвилин Кайлін знайшла чотирьох се-кохландійських коней та сім трупів. Усі загинули від стріл: з луків та арбалетів. Шаленому Вепру варто було себе запитати: яким дивом невелике місто, що було розташоване на самому кордоні, майже за двадцять миль від річки, яка відділяла Імперію від Степів, і не було оточене ані муром, ані звичайним гостроколом, змогло вистояти?

Також він мав би поцікавитися, звідки береться сірий жорняк, з якого було побудовано більшість будинків у Літреві.

Кайлін вже набридло блукати в темряві. Поки всі Послідники не будуть вбиті або не втечуть, чари обманюватимуть та збиватимуть її зі шляху. До того ж, рухаючись пішки, вона не мала шансу швидко знайти чаардан. Тож Кайлін підійшла до найближчої садиби. Двері, на щастя, були відчинені, всередині — порожньо, всі мешканці зникли.

Вона зійшла в підвал крізь відчинений люк, освітлюючи собі шлях смолоскипом, запаленим від решток жару з огнища. Замасковані двері в стінці були майже непомітні — хіба що хтось точно знав, де шукати.

Вона стукнула три рази, а потім раз і ще два. Найпростіші шифри — найкращі.

За дверима щось зашурхотіло.

— Хто?

— Кайлін, чаардан Ласкольника.

Відчинилося маленьке віконце. Блиснуло око.

— Це ти, Меленга? — запитала Кайлін. — Залишили тебе самого й пішли розважатися, га?

— Я прозакладався.

Меленга, середній син римаря, не здавався задоволеним. Відчинив двері й відступив у бокову нішу, щоби вона могла пройти.

— Куди бажаєш піти, Кайлін?

— До «Вендору». Дорога вільна?

— Червоний коридор. У синьому — завали, бо кілька Блискавок намагалися там пройти.

— Дякую.

Літрев також мав свої таємниці. До того ж такі, яких не розголошували усім поспіль. Коли двісті років тому закладали місто — раніше, ніж за річкою виросло потужне се-кохландійське царство, — перші осадники відкрили, що під тонким шаром землі є м’який і легкий до видобутку та обробки жорняк, пісковик. Під кожним будинком блискавично з’явилися підвали, які доволі швидко поєдналися один із одним мережею тунелів. Тунелі були довгими, кривими, а підвали — багаторівневими: найглибші заглиблювалися під поверхню аж на сімдесят стоп. Усередині громадили запаси їжі, води, зброї, одягу й ліків. Вузькі проходи, які їх поєднували, могли захищати від цілої армії всього кілька людей.

Кайлін знала, що лише завдяки випадку кочівникам вдалося вбити частину містян. Тепер решта мстилася: грубо, безчесно, але згідно з найкращою традицією тих, кому бандити перервали спокійний сон. Стрілами з луків та арбалетів у спини, підступним ударом з-за рогу, мотузкою, натягненою на рівні голови кінного. Невеликі, по три-чотири особи групи ходили коридорами з підвалу й до підвалу. Тактика була простою й перевіреною: увійти до порожнього будинку, зачаїтися, дати залп по нападникам, які проїздили повз, і відступити. Коли обстріляний загін кидався штурмувати садибу й вибивати двері — то найчастіше він отримував наступний залп із сусіднього будинку. Якщо ті, хто атакував, знаходили вхід до тунелю, то вузький коридор, кілька кам’яних блоків, поставлених як запор, і пара арбалетників ставали неподоланною перешкодою.

Ласкольник якось стверджував, що здобуття мережі підземних тунелів було б неможливим і для полку імперської піхоти. А він зазвичай знав, про що говорив.

Кайлін бігла коридором, стіни