Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Хлопець, який стеріг вхід у підземелля, аж підстрибнув, коли вона вибігла на нього з-за рогу.

— Спокійно, це я, Кайлін.

Присоромлений, він усміхнувся й опустив тесака.

— Ласкольник повернувся?

— Ага, він у місті, — не мала часу на розмову. — Впустиш мене чи маю дати тобі в лоба?

Він відчинив дверцята, які вели до підвалу, та відступив убік.

Заїзд був підготований до бою. Двері замкнені та зміцнені кількома окутими залізом колодами, вікна на першому поверсі — й без того вузькі — додатково перегороджені сталевими штабами. Лавки, столи, дерев’яні стільці — все те, що могло би спалахнути від, наприклад, кинутого у вікно горщика з олією, віднесли до підвалу. Підлогу засипали піском.

Біля кожного вікна стояло по двоє стрільців: один із луком, другий із арбалетом. Вона впізнала кількох людей старого Бетта, кільканадцятьох мешканців і пару приїжджих. Схоже, дехто більше довіряв товстим мурам, аніж підземним коридорам.

Її привітав сам власник заїзду.

— Нарешті ви тут, — буркнув, наче принаймні годину чекав, поки Кайлін вийде з підвалу. — Де Ласкольник?

Здається, всі хотіли спитати її про одне й теж.

— Десь у місті. Маєш намір до нього долучитися? — вона тицьнула його пальцем у шкіряний панцир, який обтягував потужне черево. — Можуть бути проблеми з тим, аби пройти в двері.

Він засміявся коротко й без образи, махнувши в бік кухні.

— Там вони ширші, — тоді споважнів. — Я б вийшов, Кайлін, якби йшлося лише про Блискавок. Але… дивися.

Він вказав на охоронний знак, що розміщувався над одвірком: той виглядав ніби його розжарили.

— І так йде від самого початку. Коли я ставив тут «Вендор», віддав за цей а’верт цілу купу грошви, але зараз аж ніяк не жалкую. Що там діється?

— He знаю точно… Блискавки намагалися сюди дістатися?

Він кивнув.

— Спочатку. Хотіли увірватися зненацька, але Ласкольник перед від’їздом сказав мені, аби ми особливо остерігалися цієї ночі. Тож скінчилося тим, що вони залишили на подвір’ї кілька трупів і поїхали собі вглиб міста. Де решта чаардану?

— Полює, хіба не чуєш? Прокляття, я надіялась, що знайду його тут або хоча б довідаюся, де він є.

— Погані новини?

— Їх більше, ніж ми сподівалися. Тут цілий бойовий а’кеер.

— Цим не переймайся, я зорієнтувався відразу після першого нападу, що їх понад сотня, а тому передав тунелями звістку далі. Якщо твій кха-дар встановив контакт хоча б із кимсь у підземеллі — то він вже знає про це.

— Добра новина, Аандрусе, — вона зітхнула із полегшенням. — Дуже добра. Випустиш мене?

Він придивлявся до неї впродовж кількох ударів серця.

— Це погана ніч для прогулянок, дівчино. Ти одна, тож ніхто й поганого слова не скаже, якщо залишишся тут.

— Знаю. А ти б залишився?

Він махнув рукою в бік кухні.

— Поряд із великими дверима є віконце, крізь яке ти можеш пролізти. Так буде швидше.

— Дякую, господарю.

Він криво усміхнувся.

— Ти мене присоромила, дівчино. Присоромила — і тепер я відчуваю себе старим боягузом.

Вона відмахнулася.

— Твій заїзд, твої гості, твої обов’язки.

Зникнула на кухні.

* * *

Здавалося, до міста навколо «Вендору» не торкнулася магія, тож дівчина могла би пересуватися тут хоч із зав’язаними очима. Йшла швидко, тримаючись поблизу будинків, переходячи з тіні в тінь. Вітер прогнав дим із палаючих складів вглиб міста й розігнав хмари на небі, тож стало ясно. Їй не можна було дати захопити себе зненацька.

Хвиля чарів вдарила її збоку й притиснула до стіни. Кайлін відчула, ніби в неї вдарила велика смердюча лапа потвори, яка все життя копирсалася в могилах із трупами та гівном. Чари збивали дихання, намагалися влізти їй до рота, в носа, у вуха. Смерділи й викликали бажання блювати, а місця, де вони торкнулися голої шкіри, німіли й пекли. Але вони не вбили Кайлін. Амулет, який вона отримала від Дагени, почав диміти й шкварчати, а потім розлетівся. Магічна атака вщухла.

— Ну саме так я й думав, сестро. Вмієш захиститися від Сили. Мої вітання.

З-за дверей сусіднього будинку з’явився Ловчий. Виглядав якось дивно: він був більшим, ніби той самий простір займали принаймні дві різні істоти. Здавалося, що він шкутильгає раз на одну, а раз — на іншу ногу, наче їхня довжина змінювалася за кожного кроку. Їй здалося, що тіло монаха рухалося не до кінця згідно з його намірами. Немов йому доводилося змагатися із тим тілом. Ловчий крутив головою на всі боки — блискавично і якось по-пташиному, але ні на мить не зводив з неї очей.

Широко посміхнувся, що у неї аж підігнулися коліна.

— Я знаю, хто ти, сестро. Знаю, чого ти прагнеш. Можу тобі допомогти їх заспокоїти. Ми можемо… бути разом… Кайлін.

Раптом відбулася трансформація — він знову став самим собою, Аредоном-гі-Циреном, Третім Клинком Володарки Степів, Ловчим. Із глузливим усміхом і завеликим носом.

Дівчина відліпила спину від стіни, встала на широко розставлених ногах і виставила перед собою шаблю.

— Не підходь.

— Як скажеш, — він зупинився в десяти кроках від неї. — Я звернув на тебе увагу, коли ти вела подвір’ям коня з чорними стрічками в гриві. А пізніше — біля Урочища, ми розмовляли, пам’ятаєш? Тебе оточує аура смерті. Невловима й повна неспокою, вона з’являється й зникає, а ти намагаєшся маскуватися — що, на мою думку, є розумним, але я тебе відчув. Прикордоння, яке вічно рвуть малі війни, це добре місце для когось такого, як ти, але без супроводу ти загубишся та загинеш. Хочу тобі допомогти, Кайлін.

Простягнув руку в запрошувальному чи братерському жесті. Про що йому йшлося? Вона пересунулася ліворуч, до вулички. Відчула подмух, який ішов з центру міста.

— Вважаєш, що тобі піде легко? — прохрипіла. — Твій план провалився: цих дурнуватих кочівників, яких ти обдурив, зараз убивають, як і твоїх приятелів. Не треба було нападати на моє місто, Посліднику.

Він скривився, наче згадка про цей титул приносила йому біль.

— Провалився? Бойовий а’кеер Вершників Бурі, гвардії Батька Війни, без причини нападає на меекханське місто. Імперія не зможе пустити того плазом. Скоро полки імперської кавалерії вирушать у Степи, аби відповісти на цю атаку. Кордон запалає ясним полум’ям. Буде багато