Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

Джекі має бути десь у соборі, з пораненими.

Короткими перебіжками він кинувся до Михайлівського собору. Коли до головного входу залишалося кілька метрів, по бруківці чиркнула куля. Ще одна. Федя втягнув голову в плечі та стрибнув за барикаду. Було боляче навіть дихати. Лишилося два метри. Два нещасні метри. Перестрибнути навіть можна. До горла підкотила нудота, на очах проступили сльози. Ні, він не годиться для всього цього лайна. Зовсім. Війна не для нього. Поруч з головою знову хльоснуло.

«Тікай з майдану, дурню».

Федя здригнувся. Оце тільки Яблонського в голові бракувало.

— Відчув, що тхне смаженим, і зняв-таки «ширму»? — вголос просичав Федя.

Судячи з розмитого зображення, яке передавав йому Тео, той перебував десь нагорі.

«Сюди йдуть танки. У них вогнемети і газ. Знайди шолом, повідом вигнанців і забирайся звідти».

Здавалося, злякатися сильніше він просто не в змозі, але шлунок болісно стиснувся.

— Який ще в дупу шолом...— буркнув Федя.— Я шукаю Женю.

Цієї миті в голові промайнула картинка. Дівчина... в хустині... сірий плащ...

Федя мало не схопився з місця. Тео її бачив! Він дивився на неї з іншого боку собору. І просто на неї повзла якась пекельна машина.

Федя не встигне. Навіть якщо побіжить і його не підстрілять. Вона задалеко.

— Тео...— видихнув Федя.

«Запізно».

Хлопець ще дихав. Джекі витягла з сумки бинт і почала поспіхом тампонувати рану. Біль під лопаткою посилювався, ніби вона досі відчувала ту кулю, що проштрикнула Агнесине тіло. Студент не приходив до тями. Світ навколо перетворився в одну велику димову завісу, Джекі не бачила нічого, крім закривавленого бинта і власних посинілих на холоді рук, які швидко розмотувати тканину. Раптом щось змінилося. Навколо стало тихо, аж надто тихо — так, ніби всі навколо заклякли від жаху. Джекі почула скрегіт і повільно звела погляд. За кілька метрів від неї, вивергаючи клуби пари, зупинився триголовий залізний монстр. Джекі не могла поворухнутися. Центральна башта повільно поверталася в її бік. Дуло піднялося й опустилося, фокусуючись на ній. Вона подумала — треба бігти, подумки вже майже бігла, але тіло не слухалося. Дуло залізної махини дивилося просто на неї. Раптом щось із силою смикнуло її вбік. Джекі відлетіла на метр і боляче вдарилася коліном. Зверху хтось навалився, стало важко дихати. Бічним зором дівчина вловила щось помаранчеве. А тоді відчула нестерпний жар.

У вухах дзеленчало, дим роздирав легені. Її схопили за комір і потягли до собору, а вона все ніяк не могла оговтатися. З дула триголового монстра вихопився ще один струмінь вогню.

Її знову штовхнули. Полум’я вдарилося об купу мотлоху. Тхнуло паленою гумою. Світ ніби зупинився. Жахливий скрегіт вивертав усі нутрощі. Джекі зціпила зуби й замружилася. Не було ні часу, ні простору. Може, так і вмирають? Можливо, вона вже померла?

— Женю...

Джекі обережно розплющила одне око, потім друге. На неї дивився Федя. Його обличчя було так близько, що вона не бачила нічого, окрім нього. Вона могла заприсягнутися, що це саме він, хоча Федя не носив бакенбардів і його волосся не було темно-русявим. Але він дивився на неї з такою тривогою і переляком, наче вона була його найбільшою цінністю. І він справді мало не втратив її.

— Женю, ти ціла?

Звуки німецької мови ніби вжалили її і пробудили зі сну. Джекі кліпнула.

Це був Тео. Авжеж, це був Тео.

— А... поранений? — прошепотіла вона.

Вона спробувала повернути голову вбік, але Тео схопив її обличчя в долоні й не дозволив їй поворухнутися.

— Не дивися туди. Зрозуміла?

Джекі ще раз кліпнула. Тео сповз із неї, притулився спиною до купи мотлоху й вихопив револьвер.

— Біжи до дверей на рахунок три.

Джекі перекинулася на живіт і підповзла до нього.

Навколо все застилав дим, щільну білу завісу лише іноді розкраювали полум’яні язики вогнемета. Хтось несамовито волав німецькою, але Джекі не могла розрізнити ані слова. Дим змішувався з людськими стогонами, пекельним скреготом гусениць, пихтінням парових турбін і пострілами, перетворюючись на нестерпний убивчий хаос.

— Один,— прошепотів Тео, прокручуючи барабан.— Два...

Наступної секунди він штовхнув дівчину в плече й почав стріляти кудись у темряву. Джекі побігла. Вона не бачила нічого, крім масивних чорних дверей собору. Джекі влетіла в темний коридор і продовжувала бігти, не тямлячи куди ступає, мчала не озираючись, поки не натрапила на колону посеред зали і не сховалася за нею. Дівчина важко сапала ротом повітря. Клятий корсет, хто вигадав цю нікчемну дурню! Вона спробувала розпустити тасьму, але пальці не слухалися. З темряви вигулькнув Тео і рвучко підняв її з підлоги.

— Ти мусиш сховатися. Чуєш мене?

Він схопив її за плечі та струснув.

— Я вже ховалася, а тоді...— Джекі затнулася.— Я не зможу сидіти й чекати, коли люди...

Тео вперто дивився на неї, в темних очах сяйнув гнів. Усередині Джекі все стислося, ніби хтось зненацька затягнув корсет ще тугіше — і вона впізнала це відчуття. Агнеса знала Тео набагато краще за неї й повсякчас відчувала подібне.

— Це не обговорюється,— прокарбував він.— Ти — це все, що у них є. Ти — найважливіша, Женю. І я наказую тобі: сховайся.

Вона важко ковтнула і закивала. Яблонський дістав один зі своїх револьверів і вклав їй у долоню.

— Вмієш користуватися?

— Н-не дуже...

— Все одно тримай при собі. Нехай буде,— він відпустив її і побіг до виходу. Джекі хотіла поставити йому тисячу, десять тисяч запитань, але не могла навіть поворухнутися. Зрештою вона попленталася до сповідальні Райнгарда.

Данило зачудовано дивився на металеву махину, що вайлувато повзла площею в напрямку барикад. Земля тремтіла від стукоту гусениць. З дула центральної башти раз по раз вихоплювався довгий язик полум’я. Дула двох менших башт поки що мовчали. Захисники табору закидали танки пляшками з паромобільним пальним, на корпусах залізних монстрів танцював вогонь, але вони не зупинялися, як охоплені вогнем «краби».

Поруч, ховаючись за барикадою, сидів Давид.

— Що робити з цими вогнеметами?

Вигнанець кинув на нього похмурий погляд.

— З вогнеметами? Дуже сподіваюся, що це лише вогнемети.

Один з танків під’їхав майже впритул до собору. Він височів перед барикадою, за якою ховалося кілька людей. Дула його бічних башт зі скреготом розвернулися. В повітря вихопилися струмені сірої речовини. А тоді