Читати книгу - "Том 12"

щоб Вам видали те, що ще може мені належатись за неї, а Ви вже перешліть мені. При тій нагоді скажіть, що я V книгу «Вісника» не одержала. Мені дуже неприємно, що я мушу просити розплати, коли навіть не знаю напевне, чи моя праця в наборі, але крайність мене до того змушує, бо я тепер абсолютно «безгрішна», а хвороба моя ніяк не допускає ще більшої економії, ніж та, з якою я тепер живу. Кльоня працює навіть понад силу, а платять йому нижче заслуги, тільки компліментами надолужують; проба перевестись на іншу посаду двічі провалилась, і близької перспективи на щось ліпше нема. Отже, я мушу якось старатись хоч що-небудь собі здобувати на свої потреби. В теорії я маю тепер більші заробітки, бо норму гонорару мені збільшено, але на практиці проклята слабість мене «підсадила», бо з самого приїзду не дає нічого робити. Я, правда, почала писати нове оповідання для «Вісника», але яка то робота, коли тільки остатні 3 дні маю t° нижче 37,5, а то була мало не щодня 38,3 по півдоби, а другі півдоби голова тріщала. Та й усякі інші симптоми моєї поетичної хороби так розгулялись, що зовсім вибивали з «творчого» настрою... Ну, та от сьогодні наче вже краще стало, то буду писати.

Мені належиться «Рада» за 2 місяці (квітень і май) і «Дзвінок», III кн[ижка], коли б п[ан] Петруненко узяв їх для мене з відповідних редакцій, а Ви б послали сюди те все посилкою (не бандеролею), то я була б Вам обом дуже вдячна. Кошти пересилки одверніть з гонорару мого, як видадуть. Попросіть маму, щоб відповіла мені що-небудь на мій остатній лист, — мовчання мене страшно нервує. Цілую Вас міцно. Як маються Ліля і Михай-льо?

Ваша Леся

Кльоня Вас вітає.

ЗО червня, 3 липня 1913 р. Кутаїсі 17/VI 1913

Любая Лілеєнько!

«Пишу до тебе», вибравши годину, коли голова не дуже болить і жару ще нема, а ранішня прострація вже трохи розвіялась. Такі години бувають тепер не так-то часто, і треба їх ловити. Сама не знаю, чого се я так уже хутко і так по всіх швах розклеїлася цього разу. Ти скажеш — «київська втома». Але що ж там такого особливого було в Києві? Та я ж кожен раз заїздила в Київ і навіть на довше, а такого все ж не бувало, як тепер, а ще єгипетської поправки ставало хоч на півліта або й до осені. Сей раз я й на морі оскандалилась — 4 рази «принесла жертву морю» — і приїхала додому з таким шлунком, що хоч не їж нічого. Такий він і тепер, болить раз у раз; як сяду їсти, то плакати хочеться, до того мені всяка їда противна, але, звісно, примушую себе їсти, бо інакше ж можна зовсім знесилитись. Подібно до сього було тої зими, як ми були в Хоні, але й тоді втрата апетиту не була такою надмірною, як тепер, я більше боялася їсти через спазми, ніж не хотіла, крім того, тоді майже не було жару (не більш як 37,5 і то рідко), а тепер мало в який день не доходить до 38, буває і 38,4, триває то довго, часом всю другу половину дня, часом весь вечір і ніч, до 3-ї і [о-дини] ночі, часом двома наворотами, без виразної періодичності, а ранком спускається до 36,4, і тоді вже голова болить і нападає прострація така, що я вже волію жар, ніж таку «нормальність». При тому цистит загострився, і буває щось таке кругле і тверде під правим ребром, що коли його трохи надавити, то болить напробій, до самого хребта (там, де нирка), тільки се буває рідко і недовго, але зате дуже неприємно.

Ну, от бачиш, які я речі тепер пишу,— чи жне ліпше вже мовчати?.. Мовчала я, зрештою, більше через те, щоб не проговоритись про ту грошову скруту, в яку було ми попалися, і щоб ти не завдала собі ще з тим якого клопоту. Тепер, нарешті, се заспокоїлось, бо мама після всяких перипетій таки вернула мені 55 p., що лишились у неї (каже, що поручила Федору відправити з Гадяча, як виїздила звідти, а він загубив адресу мою і не відправив і т. п.). Сяк чи так, але нам прийшлося було дуже кру-

то, міГпродавали речі з хати і тим живилися, інакше не знаю, що б ми й робили. Добиваючись переводу в рідніші сторони, Кльоня витратився на подоріж у Новочеркаськ і т. п., вліз в довги, а тепер літом прийшлося ті довги віддавати, та й екстрений виїзд Феоктиста Семенівни теж дещо коштував, от і вскочили в кризис. Тепер гострота кри-зису минулася, але взагалі нам таки треба «щось думати», бо такі кризиси можливі і надалі. Поки були в мене запасні гроші або хоч середня змога заробити, то ми могли жити без біди, але тепер я нічого не маю, робити в теперішньому стані зовсім не можу, а ще й потребую ліків, то, значить, Кльоні приходиться за всіх відбувати. До речі, може б, ти знову написала Паші, чи не віддав би він мені хоч по частках ті 200 р. Все ж він мав постійний заробіток і якийсь маєток, а я, крім туберкульозу, нічого не маю. Ще ж і Олександр Антонович вийшов в одставку і мав приїхати сюди з Феоктистою Семенівною, одержавши зовсім невелике «единовременное пособие», що, ли(Гонь, усе й піде на ліки та на переїзд. З осені знов почнеться медитування про Єгипет для мене... Під впливом всього сього ми й надумали, що коли до осені нічого не вийде з переводом у Новочеркаський округ (ще деяка надія єсть), то треба подаватись у Середню Азію, де вже напевне можна мати місце, аби хіть. Се прикро через те, що далеко і чужо (хоч воно й тут те саме в), але там на всіх посадах збільшена плата, багато дається на переїзд, швидше можна дослужитись до «несменяемости» (тепер се дуже важно) та й інші вигоди є. Головно ж, ми надіємось, що, може, тамошній клімат до значної міри замінить Єгипет, бо там надзвичайно сухо, здебільшого тепло, навіть гаряче, 8има недовга, а до того ж, кажуть, там будови добрі і в хаті холод зимою не дошкуляє так, як тут. Може, провівши 2—3 роки без перерви у сухому краю (там нема і 200 мм «осадків», тимчасом як тут коло 1000