Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав

Бо подавив свого й чужого люду

без ліку…

Дивлюсь тепер на кров,

на корчі тіла, на руїни.

Заплакати? Себе убить?

Щоб знов орли? Щоб знов тирани?!

О! ні…

Піду життя творить нове

хоч би й по трупах —

сам!

Співець краси й Сонця стає співцем терору, романтизуючи ЧК, ДПУ, Сталіна. А потім і на це забракло таланту — став міністром, віршомазом.

У цій системі талант гине, якщо він не опирається вимогам влади.

Коли мене викинули з роботи, я знайшов заняття — бути «очима» сліпого кандидата філософських наук Ширяева. Він писав дисертацію про те, як у СРСР згладжуються класові межі між службовцями, робітниками й селянами. Я читав йому заголовки газетних статей, а він підбирав те, що пасувало до його колекцій фактів. Робітники ставали інженерами, а вчителі йшли на заводи (тому що вчительська зарплатня низька, підказував я йому, але він не слухав). У Ширяева не було ніякої статистики — тільки газетні заголовки і цитати з Леніна. Я заохочував його читати Маркса, але він не хотів.

Тільки-но появлялася передовиця в «Правді» або нова промова Брежнєва, Ширяев виправляв свої тези, щоб іти в дусі генеральної лінії. Проте коли він приліпив до своєї дисертації напади на Дубчека та інших «опортуністів», я чисто фізично не зміг їх записувати. Спитав у нього: «Ви читали чехословацькі газети? Ви читали „Програму дій“, зустрічалися з членами чехословацької компартії?» Ширяев обурився. «Не можна ж так сліпо всьому довіряти після XX з’їзду! — заявив я брутально. — Філософ мусить самостійно думати». На тему згладжування класових меж я навів зарплату моєї матері — шістдесят рублів на місяць — і платню міністра освіти. На цьому моя кар’єра у філософа закінчилася. На моєму процесі він давав свідчення на користь звинувачення про мої антирадянські висловлювання.

Поки я досліджував падіння Тичини, мене викликали до адвоката Кржепіцького. Той повідомив, що його найняла моя дружина, і що оскільки мене направили у психлікарню, то він буде мене захищати сам. Я заявив йому, що не був готовий до цієї розмови. Але хочу, щоб на суді він не визнавав антирадянської спрямованості моїх статей, доводив, що вони були конституційні, вимагав нової експертизи за участю наших психіатрів.

Почувши від мене слово психушка, він зробив зауваження:

— Навіщо ви, культурна людина, користуєтесь жаргоном кримінальників?

Після такої дуже істотної юридичної поради він став мені нудний (більше адвоката я не бачив).

У день ювілею Леніна ми розважались анекдотами про Леніна. Кожен показував мавзолей — язичницький пантеон фараонові, трупові загиблої революції, де солдати-автомати, роботи змінюють нелюдськими ритуальними рухами варту, дивляться, не кліпаючи. Культ мертвяка з мертвою, механічною обрядовістю, красивістю роботів, нелюдів. Який символ омертвления ідеї, перетворення її на язичницьку релігію мумій!

Роль сміху в основному зводиться до боротьби зі страхом, зі смертю, з усім застарілим, з усім, що омертвлює. Ось звідки починається цей карнавал анекдотів про партію, про вождів, про ідеї. Анекдот і пісні Галича проробляють більшу роботу очищення від старого мотлоху, аніж увесь самвидав. Вони очищають місце для нової серйозності, нової боротьби живих ідеологій, покінчивши з мертвою ідеологією вождів.

Кажуть, сміх Рабле підготував Французьку революцію. Жовтневу революцію супроводжували усілякі всенародні буфонади, сатира.

Новий сміх — анекдотів, самвидавівських сатириків готує нове очищення суспільства від бруду найрізноманітніших упереджень.

Щоправда, карнавалізацію запроваджували зверху ще Грозний та Петро І. Та це була карнавалізація глуму, наруги над живими людьми — з кров’ю, зґвалтуванням, приниженням.

Запровадивши опричне веселе глумління з бояр, Іван Грозний забороняв світські пісні, скомороство, гуслярів, гру в кості (і навіть у шахи). Це були веселощі згори, сміх над нижчими, сміх принизливий і садистський. Те саме було й у Петра І.

Так само по-садистськи сміялись Сталін і Берія. Це був сміх катівський, сміх, що не визволяє.

Справжній сміх — сміх не згори, а знизу, народний — з того, що гнітить народ, заважає його свободі.

Трапилась газетка з віршами Євтушенка. Він досі поводиться з Советами двоїсто — то крамольний віршик у самвидав, то щось високопартійне складе.

Ще до арешту я написав статтю «Камо грядеши, Євгенію Евтушенко?», де звинувачував його в боягузливій «громадянській поезії»: він мужньо захищає негрів та чилійців, таврує тюрми десь там, а про власні тюрми не пише. Евтушенко як поет вже здох, як і багато його попередників, що плазують перед владою.

За цієї влади талант гине, якщо він не бореться з нею, якщо підкоряється її вимогам.

У травні мене перевели в іншу камеру, до нового однокамерника. Хабарі, спекуляції, контрабанда, валюта. Товстий, жирний парубійко відразу ж спитав мене:

— Політик?

— Так.

— Я тут з одним 15 днів сидів, з Лисовим, філософом. Так він мене вигнав — не любить мату.

— Я теж не люблю, та якось витерплю.

Спочатку ще можна було з ним терпіти. Він читав, я писав про гру. Коли він заважав, я просив годину-другу зачекати. Але з кожним днем він розперерізувався все більше:

— У мене довідка психопата. Що хочу, те й роблю.

Горлав ідіотські огидні частушки. Розповідав, як ґвалтуватиме дочку слідчого, як підсмажить всю його родину і їстиме.

Потім пішли фашистські промови. Почав писати донос на тих, хто в одній з ним справі.

Я йому заявив, що