Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

І перед диктатурою краси

Відступляться чудовиськ диктатури!

Але, на жаль, японські фашисти були тонкими цінувальниками і знавцями прекрасного. Естетизм філософії Ніцше не завадив німецьким фашистам її використовувати. Серед радянських фашистів-НКВДистів і кагебістів також є любителі прекрасного. Один із слідчих Київського КДБ знає напам’ять вірші молодого Тичини, вірші поетів-шістдесятників, Сергія Єсєніна, Лєрмонтова.

Потім вже дізнався про майора Кольчика більше. На допиті в мене був лише раз, спитав щось гарною українською мовою. На що йому мій Толкач іронічно зауважив: «Леонід Іванович у нас демократ. С нім можно і по-русскі». Думаю, що Кольчик не брався за мене, зрозумівши, що я теж «психолог». До мене потрібні були інші ключі.

Наука? Так, без правди-істини навряд чи вдасться виплутатись із апокаліпсису «соцтабору» і всього XX століття. Але наука сама стає міфом, істину використовує брехня Левіафана-держави.

Брехню можна знищувати тією ж наукою і правдою сміху.

Кузнецов пише, що гумор Моцарта і гумор Ейнштейна «впадає в дуже широкий і могутній потік сміху, який усе знищує», що його М. Бахтін так вдало назвав «карнавальною культурою».

Сміх знищує все старе, віджиле і народжує нове зі старого. Але хіба можна сміятися над старим, над старістю? Мабуть, можна, якщо ця старість каже: «після мене хоч потоп», якщо ця старість гниє і тягне в могилу те, що народжується, якщо це — ходяча смерть. Народна сміхова культура дає змогу знайти міру у співвідношенні між традиціями, які так потрібні культурі, і догмами, що заважають людині жити. Хам забруднює усе молоде (як біблійний Хам забруднював своїм сміхом Ноя, що скуштував вина молодості), сміх культури знищує мудрість садукеїв та святенництво фарисеїв, бруднить усе, що забруднює, принижує та пригнічує людину. Але де міра сміху культури? Якщо сміх в цілісності своїй породжує діалектичне ставлення до світу, то і сам він має бути діалектичний, бути не лише запереченням старого, але й творенням нового. Не поміркованим, а відповідно до міри повноти життя. Інакше він редукується до сміху нігілізму, цинізму чи безумства.

На книжці Кузнецова штамп тюремної бібліотеки. Якраз на лобі, на зморшках Ейнштейнового лоба — номер, як номер на зекові Солженіцині (на одній із фотографій, що ходили в самвидаві).

Я сміюся з цього фарсу — ні, не з фарсу, а трагікомедії історії. Іронія долі, фарс історії, трагікомедія — тріада Гегеля в сміховій культурі людства. Ні, такий сміх — погана зброя у боротьбі зі страхом перед психушкою…

І треба ж було, щоб саме цього дня, коли я роздумував над біографією Ейнштейна, над трагікомедією історії, науки, атомною бомбою та особистою Ейнштейновою трагедією, науковою і суспільною, над трагедією засновника кібернетики Н. Вінера, мене потягли на етап…

До камери увійшов заступник начальника тюрми, майор:

— Леоніде Івановичу! Зберіть свої речі! Ми проглянемо їх і віддамо…

— Вже! У Дніпропетровськ?..

— Ви самі побачите…

— А побачення з дружиною? Ви ж обіцяли.

— Ви їдете на місце вашого призначення.

— У психушку?

— Побачите…

— А мої листи? Статті? Покличте Федосенка, він обіцяв передати їх дружині! Там немає нічого крамольного.

— Ми подивимось…

— Я хочу продовжити у психушці свою наукову роботу і тому, якщо не віддасте дружині, залиште мені.

— Ці питання не я вирішую. Але я думаю, що ви отримаєте все, що вам потрібно.

Я збираю усі свої листи до дружини й дітей, до матері й сестри, чернетки і чистовики праць про гру, сміх, загадки і казки.

У боксі на першому поверсі це все відбирають — на перегляд. Шмонають, обдивляються мене. Заглядають за щоки, під пахви, в зад…

Мені на все плювати, аби тільки мої записи віддали дружині («Звичайно, не віддадуть с… — майнула думка. — Хоч би листи віддали!»)

Заходять солдати. Недбало шмонають: довіряють тюремним шмональникам.

Біля виходу з тюрми дають розписатися на різних паперах про те, що мені все віддали. Я протестую: не віддали номера «Былого» 1 дореволюційну «Русскую мысль» (лефортівські подарунки Іллі Габая і В. Михайловича), авторучок, дечого з одягу.

Бігають, шукають. Конвой обурюється — вже треба їхати на вокзал.

Нарешті:

— Леоніде Івановичу! Ми вам все вишлемо. У нас ніколи нічого не пропадає.

Я слабо протестую — попереду психушка, треба берегти нерви. Бо ж нічого не віддадуть, хіба що білизну, яку загубив бібліотекар (він же лазник, він же каптенармус, тобто завгосп). Таки не віддали й білизни…

Через щілини у боксі «воронка» намагаюся щось побачити. Знову нога заважає сидіти.

Лук’янівська тюрма… Стоянка — підбирають кримінальних…

Чоколівка, станція… Собаки, вохра… Рахують поштучно: «Один, два, три…» і так до тридцяти. Я, так як завжди, між жінками та чоловіками. Стоїмо… годину, другу, третю, четверту. Жіночки, а за ними й мужики просяться в туалет. «Не дозволено на станціях…»

Увечері рушили… Ніч минула спокійно. Рано-вранці дівчина-малолітка просить поїсти чогось несолоного. Я передаю їй помаранчі й ковбасу. Зав’язується «роман».

— Так ви політик?

— Так.

— Правильно.