Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, час уже…
Зліва від мене хтось озвався:
— Ти в українських справах?
— У всяких…
— Ось тут один є… Тільки тихо…
— Ти з Дзюбою знайомий?
— Так.
— Я колись у Львові ваші листівки розкидав.
— Політичний?
— Ти його не дуже розпитуй!
— Ні, злодій. Дохле діло — політичне.
— А які листівки?
— Ти там шльондрам (спалах обурення в жіночому купе) жерти давав. Мені не даси?
— А ти за що?
— Теж злодій. І мокруха одна — табірна.
Розговорилися. Вірменин з Бесарабки (район у Києві). Крав, спекулював. Олег (для баб — Алік).
Мій «політичний» злодій замовк. Зате Алік розговорився з жінками. Одна з них жила в цьому ж районі, у неї є деякі з ним спільні знайомі (алкаші, злодії, повії). Обмінюються з Аліком спільними історіями. Алік, дізнавшись про її солідний вік, охолодає. Починає роман з «моєю» малоліткою.
— У мене тут десятка захована. Я дам вохрі — разом в туалет підемо!
— А якщо він відмовиться?
— Аби ти не відмовилась!
— А що робити будемо?
— Побачимо…
— Добре…
Йдуть переговори Аліка з вохровцем. Вохровець ламає комедію, але десятка ні за що спокушає. (Грошей зекові при собі не можна мати. Але десять рублів — велика сума для солдата.)
— Добре…
— Нін, чуєш, Нін! Все гаразд!
— Що гаразд?
— Разом випустять!..
— Навіщо?
— Ти шо, не знаєш? Ми ж домовились!..
Подруги Нінки їй коментують. Вона не згодна. Чогось боїться. Алік-Олег лається.
Нарешті оправка. Починають з дам, як з крикливіших.
Виводять Нінку. Щось дуже довго.
Олег починає вголос обурюватись. Я довго не можу зрозуміти, в чому річ. Нарешті зрозумів. Запитую, перевіряючи здогад, у «знайомої» Аліка:
— Він що, правду каже?
— А ти думав?!
У голосі старшої дами і заздрість, і розчарування: чому не її солдатик там тримає. І досада на Аліка: чому за цю суку, що продалася вохрі, він готовий платити десятку, а за неї, землячку, не хоче.
Але я розумію і Олега. Йому якось соромно запропонувати «це» ровесниці, землячці (у них така зворушлива «земляцька» розмова до цього була, що він не зважується запропонувати їй стати курвою).
Жінки беруться скиглити — чому так довго не ведуть на оправку.
Ніну приводять. Олег кидається на неї із зливою матюків. Мовчить. Жінки з нею теж не розмовляють. Олег обіцяє передати в табір про її провину. Вона все мовчить.
Ніч. Ранок. Під’їжджаємо до Дніпродзержинська. На станції діти з квітами, з музикою. Когось зустрічають.
Вагон регоче: «Нас зустрічають».
Олег розповідає, що тут недавно, півроку тому був бунт: міліція когось убила. Про цей бунт мені потім часто згадували.
Перші дні. Карантин
О Боже, не дай мне озлобиться!
Спаси — не обрушивай молот!…
Вивантажили усіх і відразу в лазню. Коли я вийшов із лазні, наглядач шепнув:
— Політичний?
— Так.
— У справі Сахарова, Григоренка і Дзюби?
— Не знаю…
— А їх знаєш?
— Не знаю…
(«Провокація, очевидно…»)
Привели до лікаря, Елли Петрівни Каменецької.
Оглянула.
— Нічєво, скора вилєчім ат палітічєскава брєда.
— Але ж ви ще навіть не знаєте, про що йдеться!..
— Академік Снєжнєвскій знаєт. Он нікагда нє ашибаєтся.
Привели у палату. Там уже всі новоприбулі: Олег, Микола («політичний» злодій) та інші. Новоприбулі майже всі — злодії зі стажем і тому одразу ж завойовують життєвий простір, зганяючи старожилів із кращих місць.
Мені не вистачає ліжка, тому фельдшер кладе посередині між Миколою та ще одним, з лицем ідіота, також новоприбулим. Микола шепоче: «Зі мною не розмовляй. Я тюльку жену. Твій сусід, мабуть, також». Виявляється, усі, хто зі мною приїхав, симулюють: вирішили від’їстися на лікарняних харчах.
Злодії одразу ж взяли наді мною опіку.
Коли мій сусід праворуч, «ідіот», намастив калом ноги, вони прогнали його і поклали мене на його місце. Я запротестував.
— Ти що — малахольний? Тут не проживеш, якщо будеш панькатись із гнидами. Він же тюльку жене! Не міг вибрати щось полегше для інших. Смердить.
Злодії швидко знюхалися з санітарами. Санітари — кримінальники, що відбувають термін за легкими статтями на термін від року до чотирьох (хуліганство, крадіжки, спекуляція). Поруч із психтюрмою — звичайна тюрма. Ось звідти і набирають санітарів. Більшість охоче йде: замість того, щоб вкалувати у таборі, можна жити розкошуючи, наглядаючи за психами.
Моїх злодіїв не чіпають і дозволяють робити, що завгодно (бояться, що самі попадуть у табір і там зустрінуться з жертвами). Ставлення до злодіїв поширюється і на мене, їхнього приятеля.
Прочитав у О. Забужко про зміну ставлення професійних злочиців до політичних. Абсолютно точно. Коли я запитав у Миколи, чому вони почали інакше ставитись до нас, бо ж називали фашистами, він аж захлинувся: «Бреше він, твій Солженіцин. Це лише суки були проти політиків. Ми повставали разом з політиками».
Один із санітарів питає мене, чи не треба чогось. Я розпитую про порядки, про методи боротьби політичних з адміністрацією.
— Тут вседозволеність. Якщо будеш заїдатися з лікарями, медсестрами чи санітарами — кінець. Заколють ліками, санітари будуть бити і не пускати в туалет. Усі політики мовчать і ти мовчи собі.
— Ліки які дають політикам?
— Всякі. Кому легші, кому трохи тяжчі. Аби галоперидол чи мажептил не давали.
Як діє галоперидол, я бачу по співкамерниках на карантині. («Але чому дають на карантині? Адже ж ще не з’ясували, яка хвороба, не знають протипоказань…»)
Один весь корчиться від судом. Не може лежати, звівся. Голова скрутилась набік, очі вирячені. Другий задихається, висунув язика. Третій кричить, кличе медсестру, просить коректор — ліки, що знімають фізичні наслідки галоперидолу.
Виявляється, що галоперидолу дають так багато, щоб залякати, зламати волю до опору і виявити симулянтів. Мої злодії журяться — оце так втрапили! На перший же день здався той, що симулював втрату пам’яті (не пам’ятав свого прізвища, дат, справи своєї). Попросився до Елли Петрівни на прийом — признаватись.
Наступний день справив на мене ще гнітючіше враження. Прокинувся рано — поруч били мого опікуна Олега двоє санітарів. Він не опирався (боявся, що покарають ліками). Обоє санітарів били з усієї сили. Олег лише бурмотів:
— У таборі ж зустрінемось… Жаліти будете…
Удари стали жорстокіші.
Натішившись перемогою, санітари
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.
