Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

— За що вони тебе?

— В туалет домагався, курити хотів.

(Курити дозволено пускати лише тричі на день.)

Вранці мене потягли до лікаря.

Елла Петрівна розпитувала про справу: що писав, кому передавав, навіщо займався антирадянщиною.

Я заперечував антирадянську спрямованість своїх статей, розповідав зміст.

Вона слухала неуважно. Час від часу робила позначки.

Увірвався санітар.

— Хворий намагався мене побити. Збудився.

Елла Петрівна:

— Дать серу. Передайте сестре.

Санітар пішов, а Елла, наче нічого й не сталося, допитує мене.

— Как атнасілась ваша жена к вашим пісаніям?

— Ніяк. Вона політикою не цікавиться.

— Но ведь ана відєла, што ви што-то пішете? К вам кто-та прієжжал, ви єзділі в Маскву, ва Львов, в Адєсу. Гдє ви дєньгі на ета бралі? Вєдь ви нє работалі.

— Друзі допомагали…

— Значіт, у вас била падпольная арганізация і касса денежная?

— Ви — слідчий чи лікар? На запитання лікаря я відповідатиму, на запитання слідчого — ні.

— Харашо. Ви на все наши вапроси атвєтітє, єслі хатітє вийті атсюда на волю.

Прийшов до палати. Там галас, гармидер. Хворий, якому призначили сірку, пробував повіситись у туалеті.

Зайшла Елла на галас.

— А, павєсітся захатєл?… Нє вийдєт.

Мої злодії намагаються пояснити їй, що не він бив санітарів, а вони його.

Вона викликає тих, що взялись пояснювати до себе: призначає сірку, декому — галоперидол.

Усі злодії зізнаються в симуляції. Усі, окрім одного. Цей вважає, що табірне начальство свідомо хоче запроторити його в психушку, оскільки він знає його таємниці. Я співчутливо його розпитую і з’ясовую для себе, що цей-таки хворий. Манія величі та переслідування.

(Усіх моїх товаришів по етапу через декілька місяців випустили у табір, попередньо «полікувавши» ліками. Але симулянтів пізніше, ніж цього несимулянта.)

До Олега прийшли вибачатися санітари:

— Ми ж не знали, що ти справжній злодій. Думали, псих.

І з цього дня наше становище різко поліпшується.

Зникає голод на махорку — санітари приносять її багато. Пускають нашу групу в туалет коли завгодно, якщо сестри не бачать і немає Елли Петрівни.

Але мене пригнічують муки тих, що корчаться навколо від судом, від галоперидолу.

Політичні передали мені пораду, щоб я визнав себе за божевільного і покаявся (тільки не письмово). Це мене дивує. Про декого я раніше чув як про дуже сміливих людей. На мене вони вже чекали. Хтось декілька місяців тому бачив у лікаря наказ: «Не дозволяти Плющеві спілкуватися з Плахотнюком». Значить, іще до суду лікарям було відомо, що приїде особливо небезпечний.

У палаті шум, гам. У кутку — пасивний педераст. До нього щодня підходять санітари і наглядачі, розпитують про «зносини»:

— Приємно? Не боляче? А як ти перший раз? А мені не даси?

Педерастові дають великі дози галоперидолу. А тут ще й щоденні знущання. Знущаються з нього і хворі. Я намагаюся заступитись:

На мене сердяться мої злодії:

— А тобі що, шкода підера?

— Так.

— Оцього півня, козла, Машку смердючу?

І справді він увесь брудний, обірваний, жалюгідний…

Та ми всі теж ходимо в порваних кальсонах і сорочках.

Спочатку я соромлюсь перед медсестрами, бо кальсони не тримаються, без ґудзиків, без зав’язок.

Але потім озлоблено думаю:

— Самі доводите людей до безстидства! Нащо ж мені вас соромитись, безстидних баб?

Ця думка поступово привчає не звертати на медсестер уваги.

Привели новий етап. Санітари повідомляють:

— Політичний. Із Києва.

Кидаюсь у коридор.

Знайоме обличчя із козацькими вусами. Згадую його, як він читав свої хитромудрі філософські вірші.

Він простягає руку:

— Василь Рубан.

Так і є — молодий київський поет. Але за що? Вірші його — аполітичні. Він належав до групи молодих поетів-філософів: Кордун, Григорів.

У коридорі з’явилася Елла Петрівна:

— А, встрєтілісь?! В палату. Санітари, пачєму пазволілі вийті Плющу в карідор?

Цього ж дня мене переводять на другий поверх.

У палаті відразу ж питають статтю.

— А, політик? Сьогодні тільки-но перевели звідси Плахотнюка, киянина.

Поруч старий, знайомиться:

— Мальцев. Я також політичний. Громадянин США.

Мальцева всі називають містером.

Містер тяжко хворий. Розпад свідомості. Але в чомусь залишився Людиною. Не любить мату, культурний у поведінці. Щодня пише скарги в прокуратуру, в КДБ, звинувачуючи лікарів у тому, що вони спільно з його колишньою коханкою труять його ліками. Мовляв, через нього вбили Кеннеді. Міліція покрала все золото, яке він вивіз із США.

Якийсь родич привозив йому передачі. Все з’їдали санітари за те, що начебто передавали його скарги на волю.

Коли над лікарнею пролітав літак, містер хапав рушника і махав ним у віконце з криком:

— Американці!!! Кидайте на цих фашистів атомні бомби!!! Хай уся ця клята країна згорить!!!

До мене як до антирадянщина він добре ставився.

Зрештою, до політичних добре ставляться майже всі хворі і більшість санітарів.

Не встиг я освоїтися з палатою, як мене перевели у «надзорку», тобто палату з найтяжчими хворими, агресивними, з нападами, з тими, що вмирали від одних чи інших фізичних хвороб.

Тут я познайомився з Борисом Дмитровичем Євдокимовим. Євдокимов — колишній радянський розвідник, у Німеччині став членом НТС. Письменник. Багато відсидів за Сталіна. Працював журналістом у Ленінграді. Літня людина, фізично хвора — астма, щось із серцем.

Морально пригнічений: йому прямо сказали, що випустять нешвидко. Він визнав, себе за хворого, визнав свою провину перед державою. Але це не допомагає.

Я цілими днями просиджував у нього на ліжку і розмовляв на найрізноманітніші теми: про живопис, літературу. Багато сперечалися, бо у поглядах ми були далекі одне від одного. Інші політичні дивувалися з нашої дружби. З Євдокимовим мене посадили навмисно. Так як Н. Строкату на засланні в одній хаті з російською фашисткою). Його не любили ні політики, ні психи, ні санітари, ані лікарі. Одні за ленінградський снобізм, інші — за неохайність. Лікарі не сумнівалися, що між нами буде бійка. І справді, наші дискусії закінчувалися однаково — я обзивав його імперіалістом, фашистом, він мене — комуністом і мазепинцем. «Ну, нічого, Суворов встане». — «Нє, не встане, капут вашій імперії». І все-таки в обох вистачало клепок, щоб не дати лікарям ще однієї зброї проти кожного. Ми годинами вели «інтелектуальні» бесіди. Неохайність його була викликана хворобою, що наростала. Лікарі явно не хотіли серйозної експертизи. А може, й знали, що рак, та чекали, коли розростеться незворотно? Як це було і з Нєкипєловим.

Елла Петрівна (хворі називають її Ельзою Кох або Еллочкою Людоїдкою) декілька разів мене запитувала:

—