Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

матеріалами. Деякі з них до біса цікаві.

У нього в грудях щось ворухнулося, і він так розкашлявся, що

не міг ні говорити, ні слухати. Весь рот забила флегма, і чоловік

нахилився вперед, упершись руками об поручні ліжка, щоби

сплюнути її. Хтозна, може, від цього сидіння і є якийсь сенс.

— Військовий статут Марса забороняє видачу полонених за

винятком тих випадків, коли на це є дозвіл уряду. У нас немає

зв’язку з МРК, тому й відповідного дозволу в нас немає.

— Ви могли би мені здатися.

Цього

разу

вона

розсміялася.

Фасад

військової

добропристойності дав тріщину.

— Якби ж то. Я би нарешті проспала цілу зміну. Але ваша

бляшанка не змогла би нас взяти, навіть якби бій був можливий.

— Але він не можливий, тому нам лишаються гнівні листи

з відстані двадцяти кроків. Дякую за дзвінок, — промовив він. —

Передам капітанці, що ми в тупику. Але послухайте, що ви, друзі, робитимете, коли Земля відправить на абордаж два

десятки морпіхів з різаками й кухонними ножами?

— Битимемося різаками й кухонними ножами, — відказала

жінка. — Це «Хаммурапі». Кінець зв’язку.

Бугай ще зо пів хвилини дивився в темний екран, перш ніж

покласти планшет. Доведеться розказати про все Па, але йому

страшенно цього не хотілось. В неї самої роботи було по вуха, особливо тієї, якою він через свій лежачий стан займатися не

міг.

Однаково, який кримінальний статус у Голдена на Землі і на

Марсі. Байдуже, скільки людей візьме відповідальність за речі, у яких обвинувачено саме його. Це все тільки привід. Він був

єдиною особою, на яку не поширювалися положення військової

угоди і яку можна допитати про події на станції. Він був потрібен

Землі. Він був потрібен ОПА. Він був у руках Марса, який не

хотів ним поступатися, хоч би й тому, що міг похвалитися

чимось, чого в інших не було.

І рано чи пізно хтось із марсіян, які забагато стресують, не

висипаються і вважають Голдена винним у тому, що він їх усіх

заманив у Кільце, вирішить йому помститися за смерть своєї

коханої людини або ж друга. Бугай почухав шию, де вже

відросла шорстка щетина. Перед ним в одній третій від

стандартної сили тяжіння розпласталося його власне

спорожніле тіло.

— Бугаю?

Він підвів очі. Медбрат здавався ще більш утомленим від

лікарки.

— До вас відвідувачі, якщо маєте на них силу, — пояснив він.

— Залежить від того, хто прийшов.

— Душпастир.

Якусь мить Бугай навіть не розумів, що це не прізвище таке

чудернацьке, а рід занять.

— Ота сама росіянка? З «Росинанта»?

Медбрат заперечно похитав головою:

— Ні. Політик. Кортес.

— Чого йому треба?

— Ви мене питаєте? Наскільки я розумію, то спасти вашу душу.

Торочить щось про порятунок людства від диявола. Здається, він

вважає, ви йому з цим допоможете.

— Нехай іде говорить із Сержем у службу безпеки. Кому ще

потрібно цього тіла?

Вираз обличчя медбрата змінився. Спершу Бугай навіть не міг

уторопати, що з ним не так, аж раптом збагнув, що вперше за

дуже тривалий час бачив, як хтось із медпрацівників

усміхається.

— У когось для вас подаруно-о-очок, — відповів медбрат і, вихилившись назад у коридор, гукнув: — Окей. Заходьте.

Бугай знову закашлявся й захлинувся слизом. На порозі

з’явилася вищирена Сем, а за нею двоє техніків тягнули синій

пластиковий ящик, настільки великий, що в нього би влізла

сама дівчина.

— Розенберґ? Гаєш час, замість того, щоб ремонтувати мій

корабель?

— Тобі ще разочок би заколот улаштувати, перш ніж зможеш

називати цей корабель своїм, — відповіла Сем. — Ну, і так. Коли

екіпаж дізнався про те, що сталося з тобою й Ешфордом, декому

схотілось зробити маленький дарунок.

Бугай