Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

101

17 листопада. Минулий рік.

- Друзі, увага! Attention, please! - Мирослава залізла на стілець, щоб здаватися вищою, і підняла келих із шампанським. - Вітаю всіх з днем студента. Бажаю вам раціонально розподіляти сили та не зійти з розуму. Щоб не було, як у наших магістрантів: диплом червоного кольору, а обличчя синього. Як у мене зараз, - вона засміялася. - Я бажаю вам не зламати зуби об граніт науки й не просадити печінку, хоча б на першому курсі, - вона осушила келих.

Один із найважливіших днів у році перший курс святкував на якійсь хаті. Майже ніхто не знав господаря, головне, що є місце, де випити і немає настирливих вахтерш, котрі своєю появою здатні припинити будь-яку п'янку.

Спочатку всі планували піти до клубу, але Мирослава запропонувала більш гідний та економний варіант: зібратися в трикімнатній квартирі її товариша, запастися випивкою і святкувати всю ніч.

Вечірка зібрала близько двадцяти осіб, переважно юнаків з групи. Багато хто розмістився у вітальні, деякі зависали на кухні - зазвичай це пара п'яних філософів, яким різко захотілося поговорити відверто. Одна спальня для особливо п'яних, які вирубувалися на ходу, або для тих, хто хотів усамітнитися, але перші пару годин ніхто не потрапляв у жодну з категорій.

Гості поглинали одну пляшку за іншою, грали в ігри й перекрикували гучну музику. На щастя товсті стіни не донесуть цих звуків до сусідів, а то вже давно викликали б поліцію.

Коли всі вже достатньо випили, а у квартирі стало душно, захотілося на повітря. Компанії розділилися: деякі окупували кухню, деякі - балкон.

Почувши тост від Мирослави, всі дружно підняли стаканчики й почали цокатися. Лише дванадцята ночі, а пляшки з алкоголем зникали на очах, хоча пиячити вони планували до ранку.

- Потрібні відважні воїни, - пробурмотіла Мирослава. - Хто піде в магазин і доставить нам ще цього дивовижного напою? - вона підняла напівпорожню пляшку вина.

Добровольців виявилося небагато.

- Я сходжу, - крізь юрбу Коля намагався пролізти до виходу з кімнати. - Хто зі мною?

Знайшлося ще двоє хлопців, котрі хотіли освіжитися і сходити в магазин, який сильно ризикував, продаючи випивку цілодобово.

- Я з тобою, - крикнув йому Влад, висунувши голову зі спальні в прихожу.

Позаду нього з'явилася Лоліта й обвила його руками.

- Може, залишишся зі мною? - вона ображено надула губи. Почала цілувати в шию, потім потягла назад у спальню.

Влад піддався на її чари та зачинив двері зсередини, зовсім забувши про своє бажання подихати свіжим повітрям.

Коля і так знав, що найкращий друг не зможе залишити даму серця. Часом він дивувався, як ця дівчина змогла заволодіти увагою Влада: Лоліта не думала ні про що, окрім своєї зовнішності, і, здавалося, була далека від його звичних захоплень. Хоча, як Коля зрозумів пізніше, Влад був тієї ж думки - просто користувався її увагою та довірою для однієї-єдиної мети. А Лоліта у своєму світі ілюзій уже встигла уявити їхнє спільне майбутнє, придумати імена дітям і переглянути весільні клопоти у снах.

Лєра в ті моменти сиділа у вітальні з рештою й грала в "правду або дію". Вона достатньо випила і, можливо, зупинилася б, якби не Мирослава, яка раз у раз підкидала всім стаканчики з алкоголем. Сама пила й інших заохочувала до такого.

Зазвичай Лєра не напивалася, бо, надивившись на матір, з’явилася відраза до будь-якої випивки. Але зараз їй було так добре: тілом розносилося приємне тепло, сторонні думки покинули, й вона взяла чергову склянку в Мирослави. Тій тільки на радість бачити, як їхня скромниця Лєрка з усмішкою поглинає лікер, а очі одне одного до біса посилають.

На алкоголі вони вирішили не зупинятися: Мирослава дістала з тумбочки пакетик із чарівними пігулками. Розкидатися таким добром не хотіла, тому покликала до себе тільки обраних. Вивела в коридор Алісу. Потім до них вийшла Лоліта. Побачивши її блискучі очі, дівчата широко посміхнулися.

- Невже у Влада краще за пігулки вийшло довести тебе до ейфорії? - Мирослава штовхнула подругу в бік.

- Ой, дівчатка, здається, я закохалася, - вона обійняла їх за плечі та притиснула до себе. - Щастя багато не буває, що це у вас? - вона розглядала пакетик.

- Тобі сподобається, - запевнила її Мирослава і висипала на долоню кілька пігулок.

Не знаючи, що це, дівчата схопили по одній і поклали в рот. Взяли стаканчик в Аліси й по черзі запили.

- Ходімо танцювати, - Мирослава взяла їх за руки та рушила у вітальню. У дверях зупинилася.

Її погляд упав на Лєру, що сиділа на дивані поруч з власником квартири, Єгором, і сміялася. Надто щасливі вони були в компанії одне одного.

Здавалося, вітальня зменшилася, стіни нависли над ними, а повітря стало густішим і важчим. За два роки стосунків Мирослава та Єгор пройшли через багато чого і для неї він завжди був надійною опорою. Його темне кучеряве волосся спадало на лоб, і при кожному погляді на нього серце Мирослави билося швидше. Він був сильним і міг носити її на руках годинами, не втомлюючись, а його усмішка мала здатність розвіювати будь-який сум.