Читати книгу - "Спомини"

Високоповажний громадянине міністер,

Прохаю о хвилину терпеливости, а я даю, згідно з Вашим бажанням, відповідь на порушені Вами питання:

1. Не можна переносити теперішних політично-церковних концепцій на XVI і XVII ст., бо це був би грубий анахронізм. Інша річ, я хотів би, щоби воно було так колись, а інша, як воно в дійсності малося. Треба знати історію глибше і подрібніше, і тоді вже можна робити якісь висновки. Поверховість веде до хибних заключень (висновків), а діялектична острота нічого тут не помагає.

2. При відновленні Уній ходило в першу чергу (чого Ви не берете зовсім під увагу) о єдність Церкви, якої вимагає Христос. Керулярівський розлам — то було переходове надужиття і проступок проти науки Христа. Його піддержувати в Церкві є гріхом, і за всяку ціну і завжди треба його усувати. Це і найважніший, і найголовніший мотив в кожній Унії, а зокрема при заключенні Берестейської Унії 1596 р.

3. Нез’єдинена Православна Церква на Україні, Білорусії і Москві знаходилась в XVI ст. в жахливому занедбанні і упадкові. Одинокий вихід було привернути єдність з Католицькою Церквою, котра цвіла, розвивалась і могутніла. І справді, в тій єдності наша Церква двигнулася, і то сейчас, від самого початку її з’єдинення, а з тим почалось і її відродження. Це признавали православні братства і в тому дусі писали до Царгородського патріярха. А ще кращим свідоцтвом на те є становище колись нез’єдиненого, а опісля наверненого греко-католика Мелетія Смотрицького. А він був найспосібнішою і найінтеліґентнішою людиною на тодішній Русі. Що різні сусіди хотіли тоді спекти свою печеню, це не має суттєвого значіння. Двигнення культури і освіти — це окрема глава історії з’єднання, і про це існує вікова величезна полемічна література, що розбирає всі спірні питання і висвілює навіть і цю порушену Вами квестію, що і бідняки могли користати в церковних школах з освіти, очевидно, як на тодішні відносини, лише в меншій мірі. І так Нестор був бідняк, але геніяльний історик, і дуже багато інших прикладів. В монастирях не було суспільних кляс — князь, боярин, смерд і простолюдин були там рівні. Це признають і радянські історики!

4. Щодо створення якогось “східняцького” блоку, про який Ви, громадянине міністер, говорили, всіх церковних східняків проти католиків і поляків, то не може бути і мови, незважаючи навіть на те, що католик не буде поборювати католика, це фантом і привид! Самі українські православні не хотіли тоді за жодну ціну єднатись з московськими православними. Про греко-католиків нема вже що й говорити! Україна не хотіла признавати і не признавала Московського патріярхату (основаного 1588 р.) сто літ і навіть ще після Переяславської унії, і то ні митрополити Петро Могила і Сильвестр Косів, ні Могилянська академія. Аж при кінці XVII ст. (в 1686 p.), отже, після столітнього існування Московського патріярха, Московський патріярх поставив при помочі царя свого митрополита в Києві (1686 p.), і то тільки під умовою, що признає його зверхність. Очевидно, проти того були демонстрації на Україні і Білорусі!

5. І українські, і російські нез’єдинені православні признають, що між Києвом і Москвою на церковному полі була тоді більша різниця і більша розбіжність, ніж між Греко-Католицькою Церквою і київським православ’ям. Митрополити Могила і Косів були тайними прихильниками Папи і греко-католиків. Могила казав перекладати дуже багато з латинського обряду на православний, а Могилянська академія була створена на католицький зразок і в суті речі викладала католицьку науку. Вам, громадянине міністер, хіба, відомо, що між митрополитом Могилою та греко-католицьким митрополитом Йосифом Рутським була вже майже уложена угода, що Могила признавав зверхність Папи, ставав українським патріярхом в Києві, а Рутський признавав його патріярхом всієї України.

Тепер щодо Москви! Московський патріярх Нікон, найвизначніша тоді особа в Москві, був тоді прихильником Греко-Католицької Церкви і брав багато з Київської Церкви. Крім того в самій Російській, Московській Церкві наступив великий розкол між Ніконом і старообрядцями, що не признавали ні царя, ні патріярха і провадили жахливі, кроваві війни. Між Москвою і Костантинополем були часто незгодини, вже починаючи від великого князя володимиро-московського Андрія Боголюбського, що добивався від Царгороду своєї окремої митрополії у Володимирі. І в Москві були унійні змагання. Московські єпископи були признали греко-католицького митрополита Київського Ісидора до Фльорентійського Собору і після, коли вернув із Фльоренції. Тільки аж пізніше цар з боязні, що тратить владу над Церквою, арештував митр. Ісидора. Московський Патріярх Ігнатій (саме в XVII ст.) признавав Папу і інші його єпископи[778]. І, Високоповажний Міністер, хочете тепер з того творити “православний блок” проти Католицької Церкви і бити поляків? Таж тодішні українські і білоруські архієпископи, єпископи і митрополити (Іпатій Потій, Терлецький, Рутський, Кунцевич, Суша і інші) — то були дуже визначні люди, з котрих голосом числились і королі. Це світлі уми, котрі лучше визнавались в тодішніх політичних і церковних умовинах, ніж ми нині обидва разом. Я запевнюю Вас, на чому світ стоїть, і то виходячи з комуністичного становища, що безбожники-комуністи в поборюванні Греко-Католицької Церкви не мають чого шукати на історичному, мирному полі Церкви!