Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

двох спроб. Однак проблема з потраплянням до шкільної команди у десятому класі полягала в тім, що тебе автоматично відправляли до другої команди, і ти був приречений протягом всього сезону задовольнятися жалюгідними крихтами, переважну частину часу гріючи своєю сідницею лаву запасних. Фергюсон розумів важливість ієрархії і погодився б на другорядні ролі, якби він не відчував, що був кращим гравцем, аніж нападаючий з першої п’ятірки, старшокласник на ім’я Дункан Найлз, якого часто прозивали Дункан-Мазило, Фергюсон був не просто трохи кращим за нього, а значно кращим. Якби такої думки дотримувався він один, то це було б не так досадно, але так думали майже всі гравці, з яких найголосніше своє невдоволення висловлювали інші бідолахи, серед яких були його старі друзі з минулорічної шкільної команди дев’ятикласників – Алекс Нордстром та Браян Мішевський, яких страшенно обурило рішення тренера всадовити Фергюсона на лаву запасних і які постійно нагадували йому про те, як несправедливо вчинив наставник по відношенню до нього, оскільки всім було очевидно: кожного разу, коли перша й друга команди грали між собою на тренуваннях, Фергюсон постійно переважав Мазилу-Дункана за кількістю набраних очок, у техніці володіння м’ячем та у грі під щитом.

Їхній тренер був приголомшливо суперечливим індивідом – напівгенієм та напівідіотом, і Фергюсон ніяк не міг второпати – як цей чоловік ставиться до нього. Колишній зірковий захисник бруклінської команди з коледжу Святого Франциска, одного з найменших католицьких навчальних закладів Нью-Йорка та прилеглих районів, Горацій «Щасливчик» Фіннеган чудово знав гру й був умілим наставником, але, схоже, в усіх інших аспектах його мозок атрофувався, перетворившись на в’язку масу з розплавлених думок-дротів та спалених лінгвістичних трубок. «Станьте в пари по троє», казав наставник хлопцям на тренуваннях, або «Станьте колом, чуваки, на триста шістдесят п’ять градусів», а окрім подібних мовних «перлів», були ще й питання, котрі хлопці любили ставити йому чисто для того, щоби подивитися, як він спантеличено чухатиме потилицю: «Агов, тренере, ви до школи пішки йдете чи берете обід з собою?» Або: «Де спекотніше – в місті чи влітку?» Ці безглузді шедеври завжди спричиняли потрібний ефект: сподіване чухання потилиці, сподіване стенання плечима і сподівану відповідь: «Ви мене вже дістали, хлопці!» З іншого боку, Щасливчик Фіннеган був перфекціоністом, коли йшлося про тонкі нюанси баскетболу, і Фергюсон милувався, як він аж сичав від обурення, коли хтось із гравців партачив вільний кидок («єдиний «вірняк» за всю гру!», або невдало приймав чудовий пас («роззуй очі, вилупку, бо сидітимеш на лаві запасних!»). Він вимагав ефективної й розумної гри, і навіть попри те, що всі насміхалися з нього поза спиною, команда майже завжди перемагала, постійно демонструючи гру значно вищу за свої скромні можливості. Але все одно Нордстром та Мішевський не переставали переконувати свого друга, щоби він зустрівся приватно з тренером; це не означає, що така розмова неодмінно щось змінить, казали вони, але їм хотілося знати, чому Фіннеган так вперто ставить у стартовий склад явно слабкого нападаючого. Так, команда перемагала майже в кожній грі, але чи не хотілося б Фіннегану, щоби вона перемагала в кожній грі?

«Хороше питання», зазначив тренер, коли Фергюсон нарешті постукав йому в двері на початку січня. «Дуже хороше запитання, і я радий, що ти поставив його. Так, навіть ідіоту видно, що ти – кращий за Найлза. Якщо виставити тебе з ним один на один, то невдовзі від нього залишиться лише одні шнурки та калюжка поту на підлозі майданчика. Найлз незграбний. А ти, Фергюсон, ти мов той мексиканець, стрибучий біб в людській подобі, і ти граєш не гірше за будь-кого в першій п’ятірці, але мені на майданчику потрібен незграба. В тім-то й вся штука. Грають п’ять на п’ять, а не один на один – розумієш, куди я веду? Коли решта четверо хлопців гасають по майданчику мов оглашенні, п’ятий має бути лантухом з картоплею, кавалком плоті з кросівками на ногах, великим «ніхто», який займатиме простір і думатиме лише про те, як перетравити спожиті харчі. Розумієш, про що я, Фергюсоне? Ти надто хороший гравець. Якщо я виставлятиму тебе на гру постійно, то все зміниться. Темп стане надто швидким, надто форсованим. У всіх вас почнуться проблеми з серцем та епілептичні напади, і ми почнемо програвати. Ми можемо стати кращою командою, а можемо – і гіршою. Твій час іще прийде, хлопче. Я маю щодо тебе плани, але тільки на наступний рік. Рисунок гри зміниться після того, як пташенята покинуть гніздо, і тоді ти мені знадобишся. Будь терплячим, Фергюсоне. Упирайся на тренуваннях, молися увечері, не чіпай руками свого прутня – і все буде так, як я кажу.

Фергюсону захотілося кинути команду прямо тут і зараз, бо те, що пропонував йому Фіннеган, означало відсутність можливості пограти незалежно від того, як підуть справи протягом решти сезону (звісно, якщо так званий рисунок гри не зміниться й команда не почне програвати), але як же він при здоровому глузді може бажати поразки своїй команді і при цьому залишатися її вірним членом? З іншого боку, Фіннеган все ж таки пообіцяв йому місце в стартовому складі наступного року, і, сподіваючись на цю обіцянку, Фергюсон неохоче проковтнув гірку пігулку і залишився, намагаючись справити враження на Фіннегана й «упираючись» на тренуваннях, хоча увечері не молився, а не чіпати руками свого прутня так і не зміг.

Коли ж розпочався наступний сезон, Фергюсон знову опинився на лаві, і жахливим у цій ситуації було те, що винуватити в ній не можна було нікого, навіть Фіннегана, і особливо Фіннегана. Раптом звідкись несподівано вигулькнув новий хлопець, старшокласник заввишки шість футів і два дюйми, сім’я якого перебралася до Манхеттена з міста Терре-Хот, що в штаті Індіана, і цей здоровенний провінціал на ім’я Марті Вілкінсон виявився настільки хорошим гравцем, настільки кращим за Фергюсона та решту хлопців, що тренеру не залишалося нічого іншого, як поставити його нападаючим у стартовий склад, а другим стартовим нападаючим був вправний та надійний Том Лернер, обраний капітаном на загальних зборах команди, тому місця для Фергюсона в стартовій п’ятірці не лишилося. Фіннеган робив певні спроби збільшити його ігровий час, але п’яти-шести хвилин на гру було явно мало, і Фергюсон відчував, що потроху всихає, сидячи на лаві запасних. Його перетворили на п’яте колесо до воза, на такого собі нестройового стройовика, чиї навички потроху сходили нанівець, а наростаюче пригнічення вбивало його дух, як він зазнався одного разу своїй матері та вітчиму за вечерею, і тому після чотирьох ігор в новому сезоні,