Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

якраз через чотири тижні після вбивства Кеннеді і через без двох днів місяць після отої химерної й моторошної п’ятниці, коли навіть скептичний і несхильний до емоційного навіювання Фергюсон пролив разом з усіма сльози, дозволивши собі піддатися загальному настрою країни й не усвідомлюючи, що вбивство президента було відтворенням вбивства його рідного батька дев’ять років тому, коли увесь жах його особистого горя розігрався в загальнонаціональному масштабі, тобто 20 грудня 1963 року, через кілька хвилин після закінчення гри, Фергюсон увійшов до кабінету тренера і заявив, що іде з команди. Нічого особистого, ніяких образ, зазначив він, просто мені все це обридло. Фіннеган сказав, що розуміє його, що, мабуть, було правдою, вони потиснули один одному руки – і на тому все скінчилося.

Невдовзі він опинився в команді ліги, яку спонсорувала Вест-сайдська асоціація молодих християн. То також був баскетбол, йому також подобалося грати, але навіть попри те, що його вважали найсильнішим гравцем команди, все було інакше, не могло не бути інакше, бо змінилося назавжди. Більше не було червоно-жовтих уніформ. Більше не було автобусних поїздок. Їхні фанати більше не вітали їх бадьорими вигуками з трибун. А Чакі Шоуолтер більше не гепав у свій бас-барабан.

На початок 1964 року майже сімнадцятирічний Фергюсон вже встиг опублікувати іще з десяток кінооглядів під наставництвом містера Данбара, часто з допомогою Гіла, в таких аспектах, як прозовий стиль, манера висловлення думок і завжди нагальна проблема, яка полягала в тім, щоби чітко усвідомити, що хочеш сказати, а потім сказати це якомога виразніше й дохідливіше. Зазвичай його статті торкалися по черзі то американських тем, то іноземних, наприклад, після дослідження мови в комедіях з участю Вільяма Клода Філдса йшла рецензія на «Семеро самураїв» або на індійський фільм «Пісня дороги», за «Прогулянкою під сонцем» слідували «Аталанта» і «Я – втікач-каторжанин», за яким ішло «Солодке життя». То був елементарний різновид критики, спрямований не на судження про ті чи інші аспекти фільму, а на передачу емоцій, котрі виникали під час його перегляду. Мало-помалу його твори поліпшувалися, мало-помалу його дружба з вітчимом поглиблювалася, і чим більше Фергюсон ходив у кіно, тим більше йому хотілося дивитися його, бо відвідини кінотеатру були не стільки потребою, скільки пристрастю, і чим більше фільмів він споживав, тим більшим ставав його апетит до їх перегляду. Серед кінотеатрів, котрі Фергюсон відвідував найчастіше, були «Нью-Йоркер» на Бродвеї (буквально за кілька кварталів від його квартири), «Симфонія», «Олімпія» та «Маяк» на Верхньому Вест-сайді, «Елджин» в Челсі, «Блікер-стріт» та «Сінема-Віллидж» в центрі міста, «Париж» поруч з готелем «Плаза», «Карнегі» біля Карнегі-холу, «Баронет», «Корона», а також «Сінема» 1-й і 2-й в районі Іст-Сикстіз; після перерви в кілька місяців він знову сходив до «Талії», де після дванадцяти відвідин йому належало натрапити на Енді Коена. На додаток до комерційних кінотеатрів був також Музей сучасного мистецтва – незамінний ресурс класичних фільмів, і тепер, коли Фергюсон мав членську картку (подарунок від Гіла та матері на знак його шістнадцятиріччя), він міг ходити на будь-який з цих фільмів просто пред’являючи цю картку на вході. Скільки ж фільмів передивився він за отой відрізок часу з жовтня 1962 року по січень 1964-го? Якщо брати в середньому по два фільми щосуботи й щонеділі та іще один у п’ятницю, то виходила загальна цифра в триста фільмів – аж шістсот годин, просиджених у темряві, тобто двадцять п’ять повних діб, враховуючи хвилини, втрачені через сон чи п’яне забуття – майже місяць свідомого життя з тих п’ятнадцяти, що процокали в небуття.

Він викурив також іще одну тисячу цигарок (як з Емі, так і без неї) і продовжив свій роман з міцними алкогольними напоями, випивши наступного року триста склянок шотландського віскі найкращих сортів під час суботніх гулянок, влаштованих Террі Міллзом та його так само розпусними послідовниками. Фергюсон більше не блював на килими з перепою, а просто «від’їжджав» тихо й задоволено в куточку кімнати, цілеспрямовано прагнучи алкогольного забуття, щоби вигнати зі своїх думок померлих і про5клятих, дійшовши висновку, що життя без прикрас є надто жахливим, аби його спокійно сприймати, і що споживання рідин, призначених для притуплення почуттів, вносить спокій в його розбурхане серце, але при цьому було важливо проявляти обережність і не заходити надто далеко. Саме тому п’янки планувалися тільки на уїк-енд, і то не на кожний уїк-енд, а через один, і Фергюсону було дивно, що він ніколи не прагнув алкоголю, допоки він не з’являвся у нього перед очима, і навіть тоді він міг запросто відмовитися від нього, але після першого ковтка зупинитися він вже не міг, допоки не напивався п’яним мов чіп.

В ті суботні й недільні гулянки «косячок» ставав дедалі доступнішим, але Фергюсон вирішив, що куріння марихуани – то не для нього. Після трьох-чотирьох затяжок речі абсолютно несмішні починали здаватися йому страшенно смішними, і в нього починався неконтрольований напад хихотіння. Потім з’являлося відчуття невагомості, а також повної глупоти й тупизни, чиїм неприємним результатом ставало те, що ці відчуття вкидали його назад в дитинство, роблячи з нього таку собі дитячу копію, але Фергюсон намагався відразу ж подорослішати знову, при цьому більше падаючи, аніж стоячи на ногах. Йому не хотілося знову перетворюватися на малого хлопця, і тому він став уникати «травички» й повернувся до алкоголю, вважаючи за краще напитися, аніж обкуритися, бо саме алкоголь давав йому змогу почуватися дорослим.

Немаловажним, вірніше, найважливішим було те, що протягом цих п’ятнадцяти місяців він іще шість разів побував у закладі мадам М. Міг би ходити туди частіше, але двадцять п’ять доларів становили чималу проблему, оскільки щотижня йому видавали на кишенькові витрати п’ятнадцять доларів, а роботи він не мав і не міг мати (бо батьки хотіли, щоби він зосередився на навчанні), тому після того, як він витратив свої перші двадцять п’ять доларів у жовтні 1962 року, його банківський рахунок залишався геть порожнім аж до березня 1963-го, коли матір виписала йому чек на сто доларів на додачу до подарованої членської картки, яких вистачило на чотири зустрічі з Джулією в апартаментах на Західній Вісімдесят другій вулиці, але решта два візити були оплачені за рахунок заволодіння речами, котрі йому не належали, і їх конвертації на гроші. То був кримінальний акт, який терзав Фергюсона й гриз його заплямовану совість, але секс був для нього таким важливим, таким фундаментальним для його психологічного добробуту, такою беззаперечно єдиною річчю, яка втримувала його від руйнації, що він не міг не проміняти свою душу на кілька