Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

бажання і реакції можуть різнитися, а логіка — вона логіка і є. От я і думав: у якій ситуації повинен був би опинитися я, щоби робити те ж саме, що він? Примчати, лиш тільки слідство зрушило з мертвої точки (він очевидно почав діяти, як тільки дітей вдалося ідентифікувати), і тут же почати громити результати чужої роботи (на слух, навіть не читаючи заключень). Ганяти всіх тиждень, а потім висунути максимально банальне пояснення, яке дозволяло закрити справу наглухо. Наполягати на своєму, не зупиняючись перед застосуванням магії, а спроби розворушити справу знову відчайдушно давити. Який висновок?

Чи варто тоді дивуватися, що він пропонував влаштувати прочісування саме там, де було, що шукати!

Я зобразив на обличчі слизьку посмішку.

— Звідки такий снобізм до собрата в ремеслі?

Ґійом сильно здригнувся. Бінґо! Білі просто не вміють тримати себе в руках, натуру не переробиш. Я почав натхненно імпровізувати.

— Ви ж не з третіх рук знаєте, що таке некромантія. Для того, щоби пробудити відлуння особи, підходить будь-яке Джерело, і біле, і чорне. Питання в контролі! Ви не здатні прийняти в себе чужий розум і вціліти, вам потрібна проміжна ланка, медіум. Діти! Скалічені, несформовані особи, нездатні відторгнути того хлопця, що помер на руднику. Так? Це ж ви їх всіх убили.

У Брайєна щелепа відпала, кістлявий маг вчепився в амулети і торкнувся Джерела, а от я тягнув час. По-перше, був переконаний, що відіб’ю будь-яку атаку з місця — досвід був; по-друге, хотів дати Ґійому можливість виговоритися. В корисливих інтересах — отримати з Шереха бажання. Тупий монстр лише зараз догнав, що сталося щось гидке, а він — ні в зуб ногою, ні в вухо рилом (відворотні знаки йому, бачте, перешкодили). Та, це тобі не скромних некромантів діставати!

— А вам не байдуже? Навіщо так наполегливо набиватися на неприємності з керівництвом служби? Забудьте все, що тільки що сказали. І містер Брайєн забуде, обіцяю. На жаль, цей будинок доведеться спалити.

— При чому тут керівництво?

— Тому що я теж не займаюся ЦИМ без письмового іменного дозволу.

Брайєн дивився на нас, як зачарований, видно, його погляди на життя піддавалися серйозній переоцінці.

— Нафіга? Чим вас класичний-то варіант не влаштовував?

За три-чотири сеанси я витягнув би з тої кістки все можливе і неможливе — їм же потрібні були знання, а не особистість. Лице вповноваженого набуло холодного і погордливого вигляду.

— Ми вирішуємо проблему зникнення цивілізацій. Як можна довіряти чорним в такому серйозному питанні? Нонсенс! Десять життів — мізерна плата за розкриття істини.

Тобто, два трупи ми все ще не знайшли.

І тут я зрозумів, що десь і колись містер Ґійом переступив межу, яка відділяла його від Чудесників. Реальний стан справ перестав його хвилювати, а в яку фігню вірить сектант — оточенню без різниці. Це було навіть кумедно — стільки разів чути, як із чорних в білі, і раптом побачити, як з білих — в чорні.

— Ну, якщо ми отримаємо підтвердження сказаного вами від НАШОГО керівництва, то ніяких проблем, — в кінці-кінців, хто я такий, щоби перевиховувати начальників? — Природньо, ви допоможете нам з пошуком та ідентифікацією решти тіл — діти повинні бути поховані нормально.

На слові «діти» його перекосило. Напевне, це його біла натура так само рвалася назовні, як час від часу — моя чорна, от тільки домовитися з нею в нього не виходило.

— Мовчати!!! Або Рек займеться вами негайно! І не робіть вигляду, що вас турбують чиїсь кості. Забирайте свої речі і вимітайтеся, а то згорите разом з будинком!

На останній фразі кістлявий Рек посміхнувся якось особливо гидко.

Я з власного дому йти не спішив.

Вельмишановний метр Ґійом серйозно помилявся. По-перше, на його бойовика мені сто разів начхати — я не був одним з тих сучасних некромантів, у котрих від слова «чистильник» жижки трясуться. У випадку чого, цій парочці не допомогли би усі їх амулети — школа Сатала, вона не просто так. По-друге, мені було не байдуже, а значить, у Ґійома намічалися проблеми.

Крім того, не лише урядові емісари можуть убивати безкарно, правильно? Я пригадав результати обслідування мого будинку, відвернувся від цих виродків (удару в спину можна не остерігатися — вони ж не маніяки давати мені привід для самозахисту). Під стелею кімнати проходив ліпний бордюр з листочків і квіточок, і якраз в кутку він приховував під собою Печать захисного периметра — в такій глухомані нема колективного захисту, охорону ставлять на кожну споруду окремо. Що таке для мага моєї кваліфікації зламати одне благеньке прокляття?

— Можна поцікавитися, що ви робите? — Ґійом знову був абсолютно спокійним.

— А це, ніби, божий суд. Зараз ніч, захисного периметра на цьому будинку більше не існує, і будь-яке страховище може сюди зайти. Якщо вам вдасться накивати п’ятами — хай вже буде, можете йти.

Ґійом насупився.

— Ви ж, ніби, на мага вчилися? Ви уявляєте собі імовірність появи прямо тут і зараз хоч скільки-небудь сильної тварюки?

— Зате я знаю одну тварюку з високими моральними принципами! І вона виключно мобільна.

Фактично, завжди знаходиться там, де як, якщо не натурою, то ментально. Шерех якраз закінчив обслідувати приміщення, переконався, що пасток на нього нема, і почав стрімко проявлятися в реальності.

Простір закипів вихором чорного листя, від близькості потойбічного навіть мені стало не по собі, але я стоїчно терпів (раз уже поклався на цю потороч, нічого не поробиш). Цікаво, він лише налякає їх до безтями, чи все-таки з’їсть?

«З’їм!» — видав Шерех сердитий образ, і в кімнаті запахло аміаком.

Я запізніло згадав про бурий слиз — тепер же підлогу не відчистиш, лише міняти. Надворі басовито брехонув зомбі. Якщо подумати, то я з самого початку мав над Ґійомом беззаперечну перевагу, мені просто з законом зв’язуватися не хотілося, а з Шереха — що візьмеш. Коли безкінечний шелест схлинув, посеред кімнати залишилися ми з містером Брайєном, і пузирилися дві купи слизу з вкрапленнями костей.

— Ти як?

— Мені треба вийти! — шеф «нагляду» зсудомлено стис ноги і кинувся надвір.

М-да, це він ще добре себе контролює, а то було би в мене три купи лайна на підлозі. Хоча, на одну більше, на одну менше… Я відкрив вікна, закрив двері і пішов на кухню, заварювати для Брайєна щось заспокійливе — в такому стані він нікуди не піде і не поїде.

— Яка сволота, подумати лишень, яка сволота! — бурмотів шеф, ковтаючи трав’яний чай.

Скорше за все, це він не про Шереха.

— А хто нині хороший? — цинічно знизав плечима я.

— Але ж ви…

— Отож, я. Підвів цих двох під монстра, абсолютно точно знаючи, чим все закінчиться. Тому