Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Практична педагогіка, Ксенія Демиденко 📚 - Українською

Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Практична педагогіка" автора Ксенія Демиденко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 165 166 167 ... 182
Перейти на сторінку:


—    Що ти твориш? Це доволі відверто, - ледве вичавила я з себе.

— Танок – взагалі відверте дійство,  не знаходиш? Розслабся, вчителі пішли надвір, а наші... Вони давно про все здогадалися. Чого ховати, Сонь? І взагалі, я вже не твій учень. Можна й витворити із цього приводу.
— Начебто ти до цього мало витворяв? - пирхнула я, і Вовка закинув мою голову в складному па. В голові запаморочилося, і все попливло у жовто-фіолетових колах. 
Ніколи я ще так не танцювала. Вовка кружляв разом зі мною, відштовхував назад, потім знову притягував до себе. І весь цей час його стегно терлося об мої ноги, тому я відчувала, як зазнає поразки мій хвалений здоровий глузд. Як загіпнотизована, я навіть не намагалася протистояти.

Коли мелодія затихла, на якийсь час я залишалася в його обіймах. Так і стояла із заплющеними очима, лобом упираючись у його плече. Пальці вп'ялися йому в плечі.

— Сонь, я чекатиму тебе в моїй квартирі. Не затримуйся тут довго, - прошепотів він мені на вухо, коли ді-джей буркнув у мікрофон щось невиразне. З підвішених до стелі куль різнокольоровими іскрами полилося світло.

— Ти йдеш? Так рано? А світанок? – намагалася зупинити Вовку.

— Атестат мені вже вручили, дівчат я всіх  уважив, усім усміхнувся, з тобою потанцював. Краще я зараз змиюся, щоби не напитися. Присягнися, що прийдеш, – просив Вовка. І я кивнула головою.

Як тільки пішов Вовка, я підсіла до Жанни Григорівни і ми вдалися до приємних спогадів про наші класи.

— Ваш Льошка так виріс. Куди думає вступати? - запитала я. Звісно ж, гордість будь-якої мами – її діти. А тут такий наречений вимахав.

— Кухарем хоче бути. Потім, каже, ресторан свій відкрию. Мрії мрії. Принаймні знає чого хоче. Я у його віці ще не зовсім розуміла, чим хотіла займатися, – зізналася жінка.
Під час розмови мене періодично витягували мої хлопчики на танцмайданчик. Запросив танцювати навіть Крабов Гриша із 11-А. Щоправда, кілька разів наступив мені на ногу, але дуже старався.

— А ви тепер візьмете класне керівництво у 5-Г? – несміливо спитав майже під кінець танцю. Я знала, чому це його хвилює: у  п’ятому класі навчався його менший брат Гліб.

— Не знаю ще, Гришо, а що? - хотілося почути його версію.
— Не слухайте, що про них говорять. Вони хороші. І вас любитимуть не менше вашого класу.

Вже пішла реклама класів. Не за горами й торги розпочнуться.

— Ще літо попереду. А там буде видно, - говорила я неоднозначно. Ніколи не обіцяла того, чого не могла виконати.
Побачивши, що Вови немає, Едік теж  став неприродно сміливим. Щоправда, весь час озирався на всі боки, мабуть, вишукуючи десь у натовпі Титаренка. Не  стала  йому говорити, щоб не шукав, бо хотіла,  аби не розслаблявся. Коли танець закінчився,  апетит Едіка зріс,  тому мені довелося збрехати:

— Ой, ні, годі. Голова паморочиться, і туфлі з незвички натерли. Ще додому не дійду.

— А йти не обов'язково. Я  батю попрошу - довезе, - запропонував Едік. – Чи Вовка обіцяв на руках віднести?

— Я ще в змозі своїми двома ходити, - розставила всі крапки над і.

— Шкода, що ми навчаємось лише 11 років. У Європі навчаються 12 років, - він сів поруч зі мною, налаштований поговорити.

— Це забагато. Ми, приміром, лише десять років навчалися і нічого, все встигли, – підтримала розмову. Едік розповів, що батьки збираються його влаштувати на економічний.

— А спорт? - здивовано запитала я. Адже саме заради спортивної кар'єри хлопця родина перебралась із Харкова до Києва.

— Це більше хобі. І мрія мого батька. Сам не зміг через паршиве здоров'я вибитися у футболісти, тож мене м'яч змушував ганяти років із трьох так точно. А потім – дворова команда, шкільна. На якихось змаганнях тренер і помітив мене. Не можу сказати, що сильно фанатію від футболу, - зізнався Едік.

— А сам чого хотів би? – мені дійсно було цікаво. Хлопець це відчував, тому дивував відвертістю.
— Щоб багато бабла й фірмочку свою, - коли казав, в очах горів вогник – отже, реальна мрія.

Можливо, ми б із Едіком поговорили довше, але підійшов тато Ковальчука Артура і як представник батьківського комітету повідомив, що від класу вони вирішили подарувати мені кухонний комбайн та сервіз із лебедями.

— Ми вам усе це завеземо, коли ви втомитеся й захочете додому, - пообіцяли.
Ближче до третьої години Жанна Григорівна зібралася йти. На прощання вона підійшла до мене й побажала добре відпочити влітку.

— Обов'язково оздоровись. І знай:  після випуску маєш право один рік не брати класне керівництво. А то адміністрація по душевній доброті зараз вручить тобі веселий 5-Г. Там такі дітки, що твої на їхньому тлі – ангели. Нехай Валерій Семенович із ними помучиться, дивишся, часу язиком чесати не залишиться.

— Дякую, Жанно Григорівно! Я дуже рада, що мені пощастило працювати  з такою людиною, як ви.
—  Звучить, як прощання, Соня? Ти зібралася кудись йти? – вона відчула мій настрій.

— Ще не впевнена. У будь-якому разі, я до вас у гості навідаюсь, – пообіцяла.
— Бережи тебе Бог, дівчинко. Бережи вас Бог. Завдяки тобі Титаренко став таким дивовижним. На ньому ж усі поставили хрест – пророчили бандитське майбутнє.  А воно бачиш що любов робить. Нікого не слухай, і мене також. Дуже красива пара з вас буде. Вже є.

Спочатку всім класом зустріли світанок. Під золотий диск сонця  на горизонті випустили кожен по кульці. Всі кульки переплуталися в небі й попрямували вгору. Діти розбилися на групки й вирушили догулювати в місто. Мене ж Ковальчуки разом із подарунками доправили додому. На прощання ще й вислухала від батьків Артура безліч компліментів:

— Софіє Костянтинівно, ми з дружиною вам дуже вдячні за сина. Він, як на світ  народився, коли ви в нього класним керівником стали. Зізнаюся чесно, мені б у мої роки такого класного керівника, я б із золотою медаллю закінчив  школу. Ось моя вам візитівка, і якщо що - від нашої родини завжди буде допомога, - він простягнув мені картонний квадратик зі своїми даними, поцілував руку й пішов.

1 ... 165 166 167 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"