Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

— Не псуй штани, Вово, підіймайся! - вигукнула я, оглядаючись на всі боки. – Нас можуть побачити.

— То нехай бачать. Набридло ховатися! Пообіцяй, що одружимося.

— Це все, чого ти бажаєш?
 
— Так, - навіть не думав.

—  Вова, окрім наших з тобою бажань є ще й обов'язки. Вставай, не нервуй мене. Ти ж знаєш, що я люблю тебе, пишаюся тобою, хворію тобою, думаю тільки про тебе.  Але шлюб – то надто серйозно.  Не впевнена, що це тобі так рано потрібно. Зараз ми підемо на випускний і дограємо свої ролі: ти – учня-випускника, а я – класного керівника. Підіймайся. Завтра говоритимемо про нас.

— Це ти так кажеш, що заміж за мене не підеш? - ображено відповів Вовка, встаючи з колін і струшуючи пил з нового костюма. - Я дограю роль, не сумнівайся. Але з завтрашнього дня все буде так, як я захочу. А завтра почнеться опівночі, - мені здалося, що він образився. А я ніяк не могла зрозуміти, чому він так гостро реагує, куди поспішає?

За святковим столом спробувала заглушити біль вином. Трималася весь час в оточенні інших вчителів, запрошених 11-А та моїм класами. Історик був напрочуд галантним і весь час підкладав мені смачні страви, не забуваючи підливати вина. Я зачаровано стежила за тим, як моя тихоня Танюша Висоцька відверто танцювала зі Славіком Кондратюком. Як із бульварного роману – красуня та хуліган. Спостерігаючи за її спокусливими рухами тіла, я раптом відволіклася на парочку, що танцювала поруч - високий стрункий хлопець тримав в обіймах ніжну, як лялечку, дівчину. Їхні тіла чуттєво злилися, а танець нагадував швидше любовну гру. Світло від прожектора на кілька секунд вихопило парочку з темряви й знову сховало. Але ця мить виявилася занадто довгою. Тупий біль, ніби від удару в живіт, пронизав усе моє єство, коли я впізнала в партнері ляльки Вову Титаренка. Така статура була лише в нього. А лялькою була та сама Лілія Валуєва. Так, Вові ніколи не бракувало дівчат. Мені було соромно й гірко приймати це: я дико ревнувала. Чому всі спроби погасити цю пожежу досі не були успішними?  Почала задихатися, тому вирішила вийти, щоб ковтнути свіжого повітря.

Хвилин п’ять перебувала в гордій самоті. Потім шкірою відчула, що за мною хтось стоїть. Обернулася і зразу ж неприємно здивувалася – Валерій Семенович власною персоною.

— Там теє, танці, а така шикарна жінка самотня. Непорядок, - він вже був трохи п’яним, тому молов усіляку нісенітницю.

— З вами танцювати точно не буду, і не сподівайтеся, - обрубала усі спроби  Валеріка.

— Та куди ж нам з таким рилом і до Калашного ряду, - починав злитися фізкультурник.

— Хоч на святі не трапляйтеся мені на очі, - майже благала зникнути. Його тільки для повного щастя (чи нещастя?) не вистачало.

— А чо так? Думаєте, завжди зможете утримувати цього красеня Вову біля себе? Та він уже танцює з дівками й затискає їх, як хоче. А ті не проти, щоб він їм навіть ноги розсунув.

— Припиніть верзти цю мерзенність. Плітки вже переповнили вас отрутою по вінця, - мені було гидко слухати його отруєні моєю відмовою слова.

— Плітки? Та самі подивіться. Прийде час, і ви зрозумієте, дорога Софіє Костянтинівно, що ви втратили роботу, пожертвували всім заради звичайного ловеласа. Він вас просто використав. Щоб кращі оцінки в атестаті намалювали.
Я розуміла, що все, що Валєрік говорив зараз – суцільна ахінея, але певна інформація насторожила:
— Чому це я маю втратити роботу? – так, Валерік – пліткар ще той, але неперевірені факти він рідко оприлюднював.

— Тому що є батьки, які Тигрику щодня носять тони скарг на вчителів. І знаєте що у більшості з них? Тата з мамами наших дорогих ученичків не хочуть, щоб жінка, яка  дозволяє собі спільне проживання зі своїм учнем, вчила їхніх дітей. Доки Вова бігав до вас вечорами, доки ви милувалися у «Софіївці», усевидящі очі доповідали директору все. Тільки в межах школи. Але один такий донос у РОНО і… Навряд чи директор захоче мати такі неприємності. Не мені вам розповідати, як РОНО диктує правила звичайній школі. Тому у вас два шляхи: або попрощатися зі школою, або послати куди подалі Вову. Раджу другий. 

— А не пішли б ви, Валерій Семенович, у сад квіточками перегар свій занюхати? – почула я Вовчин голос. – А то, як би я не розізлився. І не подивлюся, що ви мене рік вчили бігати й стрибати. Фейс можу гарним зробити, сині тіні на очі ваші паскудні навести.

— О, і Ромео тут як тут. Злий сильно. Адреналіну море, от злість і пре через край. Гарний костюмчик, Титаренко. І зачіска вдала, - іронічно проспівав Валєрік, але поспішив піти від гріха подалі.

— Чо хотів той удод? – спитав у мене Вовка.

—    Та я й сама не зрозуміла. Спочатку запрошував потанцювати. Потім бруд якийсь лив. Ти що, Валерія Семеновича не знаєш? Де добре, там він нагадить. Пліткарка всієї школи. Каже, що ти дівчаток увагою обдаровуєш надто.

—    Ти ж сама сказала до тебе не липнути. Конспіруюсь. Хоч один танець давай станцюємо, а? Зараз така пісня класна буде. Я у Толіка  ді-джея в плей-листі піддивився. Ну, що це за випускний буде, якщо ми не потанцюємо?
І ми станцювали. Крізь тонку тканину Вовиної сорочки (піджак він уже скинув, жарко стало) я відчувала гру його м'язів та гаряче дихання шкіри. Навіть на підборах я все одно була нижчою зростом від Вови, тому в його обіймах завжди відчувала якусь беззахисність. Одночасно з гордістю (виріс великий і привабливий хлопець просто на очах) десь у глибині душі сховався страх: куди спрямує цю силу та привабливість Вовка?

—    Мені здається, що на нас усі дивляться, - зізналася майже пошепки. Ми ледве торкалися один одного, але електричні розряди проскакували між тілами невидимим струмом.

—    Та нехай дивляться. Не звертай уваги, - тембр його голосу змінився, перетворившись у хриплуватий баритон. Далі він притис мене до себе, і його обтягнене чорною тканиною брюк стегно опинилося втисненим між моїх ніг. Далі він почав розгойдувати  мене в такт спекотній солодкій мелодії.