Читати книгу - "Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі"

ти запустила бомбу.

— Тоді було вже пізно, — відказала Кларісса. Рен уже був мертвий. — Вам би не вдалося мене спинити.

— Твоя правда, — погодилася Анна. — Але я тут з іншої

причини. Я також… також декого втратила. Коли всі кораблі

зупинились, я також утратила людину.

— Когось близького? Когось, кого ви любили?

— Я ледве знала цю людину. Але це була справжня втрата.

А ще я боялася за тебе. Я й зараз боюся за тебе. Але Тіллі мені

так багато розповіла, і це допомогло позбутися деяких страхів.

— Але ж не всіх?

— Ні, геть ні.

Десь глибоко в нутрощах корабля щось гупнуло, вся його

конструкція аж задзвеніла на якусь мить, неначе велетенський

далекий дзвін.

— Я могла би вас убити, вони й двері не встигнуть відчинити.

— Знаю. Бачила.

Кларісса простягнула руку й приклала долоню до зазубреного

полозка. Метал був гладенький і холодний на доторк.

— Значить, вам потрібне зізнання?

— Якщо ти готова.

— Це зробила я, — промовила Кларісса. — Це я влаштувала

диверсію на «Росинанті» і «Син Юні». Я вбила Рена. Я вбила

кількох людей ще на Землі. Я брехала про те, хто я така. Геть усе.

Я винна.

— Гаразд.

— От ми й поговорили?

Анна пошкрябала носа й зітхнула.

— Я прилетіла до Кільця, хоча моя дружина й була проти. Хоча

це й означало багато місяців не бачити свою дитину. Я сказала

собі, що хочу сама потрапити сюди й побачити його. Допомогти

людям розібратися в ньому. Допомогти їм не боятися його, чим

би воно не виявилося. Ти прилетіла сюди… рятувати свого

батька. Спокутувати за нього.

— Це Тіллі так сказала?

— Вона би сформулювала не так ввічливо.

Кларісса реготнула. Все, що вона би могла зараз висловити, здавалося дріб’язковим. Навіть гірше — наївним і дурним.

«Джим Голден зруйнував мою сім’ю», або «Я хотіла, щоби

батько мною пишався», або «Я помилялася».

— Що я зробила, те зробила, — нарешті сказала вона. —

Можете так їм і передати. Людям із безпеки. Можете сказати, я в усьому зізналася.

— Якщо ти цього бажаєш, то я скажу.

— Я би хотіла. Я хочу цього.

— Навіщо ти намагалася вбити Наомі?

— Я хотіла вбити їх усіх. — Кожне вимовлене слово далося їй

надзвичайно важко, немовби вони були завеликі, щоби пролізти

їй в горлянку. — Вони — його частина. І я хотіла, щоби він

припинив своє існування. От узагалі щоб його не було. Я хотіла, щоби всі знали, що він — погана людина.

— Тобі досі цього кортить?

— Мені зараз однаково. Можете так і передати.

— А Наомі? Я збираюся до неї. Тобі хотілось би щось їй

передати?

Кларісса пригадала жіноче обличчя, в синцях і заюшене

кров’ю. Вона вигнула руку, відчувши, як рукавиця меха

торкнулася її пальців. Їй тоді нічого не вартувало скрутити їй

шию, все одно що пір’їнку зламати. І замислилася, чому вона

цього не зробила. Якийсь час Кларісса намагалася розібратись

для себе, в чому полягає відмінність між смакуванням моменту

й ваганням, але вирішити так і не змогла. Її пам’ять свідчила на

користь обох, або ж не підтримувала жодної.

— Перекажіть їй, я сподіваюся на її швидке одужання.

— Ти й справді на це надієшся?

— Чи просто ввічлива? Ви це маєте на увазі? Передайте їй, що

вам більше до вподоби.

— Гаразд, — погодилася Анна. — Можна ще запитати?

— А я можу якось вам перешкодити?

— Так.

Мовчанка тривала зо три довгі подихи.

— Питайте ще.

— Ти хочеш спокутувати?

— Я не вірю в Бога.

— Значить, ти хочеш спокутувати перед кимось іншим? Якби

йшлося про прощення, ти би хотіла його прийняти?

У нутрощах Кларісси зародилося відчуття люті, від якої її стало

розпирати. У неї скривилися губи і побігли зморшки лобом.

Уперше відтоді, як вона зомліла, намагаючись пробитися крізь

шафу на «Росинанті», вона пригадала, що таке справжній гнів.

Наскільки він усеохопний.

— А навіщо мені прощення від когось? Я це зробила. От і все.

— Але ж якщо…