Читати книгу - "Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918"

З 2 травня 1918 р. — міністр народної освіти, з 3 до 20 травня — одночасно т. в. о. міністра закордонних справ і віровизнань, з 21 червня до жовтня 1918 р. — міністр народної освіт та мистецтва Української Держави. Президент Державного Сенату, За радянської влади — академік ВУАН і її другий президент (1921–1922). Переслідувався за свою колишню політичну діяльність.

162

Шелухін Сергій (1864–1938) — громадський, політичний та державний діяч, правник, поет (псевдонім — С. Павленко). Закінчив Університет Св. Володимира в Києві, служив слідчим, прокурором, членом окружного суду.

1917 р. — голова ревкому в Одесі. Член ЦК Української партії соціалістів-федералістів, член Центральної Ради. З 15 січня 1918 р. — член Генерального Суду УНР. У лютому — квітні 1918 р. — міністр судових справ УНР (відкликаний з кабінету за партійною ухвалою).

Голова делегації Української Держави на переговорах з РРФСР.

З грудня 1918 р. — виконуючий обов'язки міністра судівництва УНР; член мирної делегації в Парижі. З 1921 р. — на еміграції. Професор права Українського університету у Відні, з 1922 р. — у Празі.

163

Ніковський Андрій Васильович (1895–1942) — громадський і політичний діяч, вчений, літературний критик. Учасник нелегального видання «Боротьба», редактор газети «Рада» (1915). Працював у Комітеті Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст.

По Лютневій революції — секретар Київського виконавчого комітету, член Ради Товариства українських поступовців, заступник голови ради Союзу українських автономістів-федералістів. Член Центральної Ради, Малої Ради, «Крайового комітету для охорони революції на Україні». Редактор органу Української партії соціалістів-федералістів «Нова Рада» (1917–1919). У 1918 р. — перший голова, член президії Українського Національного Союзу.

Міністр закордонних справ уряду УНР На еміграції. Повернувся в Україну 1924 p., науковий співробітник ВУАН. У 1930 р. репресований ДПУ УСРР у сфабрикованій справі «Спілки визволення України».

164

Кубинський Михайло Павлович — ординарний професор Харківського університету, сенатор по карному департаменту, автор праць в галузі криміналістики. Співробітничав з часописом «Украинская» жизнь», який 1912–1917 pp. редагував у Москві С.Петлюра.

З 3 травня 1918 р. — міністр судових справ Української Держави, з липня — сенатор, голова Карного Генерального Суду.

З 1919 р. — у таборі білих (оберпрокурор).

165

Ватер Юлій Михайлович (1865 —?) — відомий вчений-біолог, державний діяч, працював професором Політехнічного інституту в Києві. У 1917 р. — голова секції праці в Київському військово-промисловому комітеті, член Київського виконавчого комітету. Належав до партії народних соціалістів. З 3 травня 1918 p. - міністр праці Української Держави. Намагався працювати в контакті з профспілками.

166

Гутник Сергій Михайлович — голова Одеського біржового комітету, член партії конституційних демократів. З 3 травня до 18 жовтня 1918 р. — міністр торгівлі та промислу Української держави.

167

Ржепецький Антон Карлович — громадський та державний діяч. Був головою Товариства взаємного кредиту, радником Київської міської думи, очолював виборчу комісію по виборах до Державної Думи. Під час Першої світової війни — голова «Тетянинського комітету», що опікувався біженцями. Член партії кадетів. З травня 1918 р. — беззмінний міністр фінансів Української Держави. Відзначився на цьому посту створенням стабільної української грошової системи з високим курсом національної валюти.

168

Соколовський Юрій Юрійович (? - 1922) — державний діяч. До революції — завідувач агрономічним відділом Полтавського земства. Член партії кадетів. У травні-липні 1918 р. — міністр харчових справ і тимчасово виконуючий обов'язки міністра хліборобства Української Держави. Наприкінці 1918 р. виїхав з дипломатичною місією до Румунії.

169

Максимів Микола Лаврентійович — військовослужбовець, капітан II рангу російської служби. З квітня 1918 р. — завідуючий оперативними справами при міністерстві, з 3 травня — виноуючий обов'язки морського міністра і начальник Головного морського штабу, з 13 травня — товариш військового міністра Української Держави і до 12 листопада 1918 р. — керуючий Міністерством морських справ. З 3 червня 1918 р. — капітан І рангу, з 20 жовтня 1918 р. — контр-адмірал Української Держави.

170

Лизогуб Федір Андрійович (1862–1928) — громадський і державний діяч. Його батько, власник маєтку в Седнові поблизу Чернігова, приятелював з Т. Г. Шевченком.

У 1901–1905 pp. - голова Полтавської губернської земської управи, зарекомендував себе як покровитель розвитку української культури й мистецтва. З 1915 р. — член Ради для заведення земського самоврядування при наміснику Кавказа. У 1917 р. — завідувач відділом закордонних підданих Міністерства закордонних справ Росії.

З травня до 14 листопада 1918 р. — голова Ради Міністрів Української Держави і до липня водночас — міністр внутрішніх справ. Сенатор Загального Зібрання Державного Сенату.

Помер на еміграції у Белграді.

171

Дорошенко Дмитро Іванович (1882–1951) — політичний та громадський діяч, історик, публіцист. Навчався у Варшавському, Петербурзькому та Київському університетах. Член Радикальної української партії, УСДРП, Товариства українських поступовців.

Під час Першої світової війни — уповноважений Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу міст. 1917 р. — член Київського виконавчого комітету, член Центральної Ради, помічник губернського комісара Київщини, губернський комісар Чернігівщини.

20 червня — 2 вересня 1918 р. — керуючий Міністерством закордонних справ, 2 вересня — 14 листопада 1918 р. — міністр закордонних справ Української Держави.

1919 р. — приват-доцент Кам'янець-Подільського університету. Па еміграції — професор Карлового університету і Українського Вільного університету (Прага), викладав у Віденському, Берлінському і Женевському університетах історію України. У 1945–1951 pp. - президент Української Академії мистецтва і наук у Мюнхені. Активно співробітничав з Союзом гетьманців-державників. Після Другої світової війні — професор Колегії Св. Андрія у Вінніпезі.

Автор змістовних спогадів («Мої спомини про давнє-минуле» за 1901–1914 pp. і «Мої спомини про давнє-минуле» за 1914–1920 pp.), цінного для вивчення доби української революції курсу «Історія України 1917–1923 pp.» (Ужгород,1932. — Т. 1; 1930. -Т. 2).

172

Сам Д. І. Дорошенко згадував про ці обставини так: «Мушу зазначити, що моє призначення на посаду керуючого міністерством дуже стурбувало німців… Певна річ, що тут грала ролю пущена кимось чутка про моє ніби «австрофільство»: очевидно, моя діяльність в Галичині в певних колах оцінювалася як прояв «австрофільства», тоді як «Новое Время» пояснювало цю саму діяльність моїм начебто «германофільством». Це свідчить про те, як взагалі легко і без усякої підстави чіпляють людям етиксти різного «фільства» або «фобства». Але, що моя робота в Галичині розумілася самими австрійцями як результат моїх нібито'австрійських симпатій (!), я побачив, між іншим, з того, що на першій порі, ще в квітні, перед