Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

[Райх одного разу сказав їй, що, на його думку, убивство в стані алкогольного сп’яніння можна і пробачити, й іноді вона думала, що він здатен на таке.]

15 серпня 1956

«Віллі — лютий та нищівний — спалив цілу теку якихось матеріалів, аби “шпигуни не вивідали його секрети”. Сам удудлив пляшку коньяку і на ранок нічого не пам’ятав».

[Через місяць після того, як УПМ спалило його книги, Райх взявся за кремацію власних листів та файлів.]

6 жовтня 1956

[з листа, якого Каррер написала, але так і не надіслала Райхові]

«Я не збираюся сидіти склавши руки і чекати, коли ти, напившись, мене вдариш, ляснеш або ж узагалі відлупцюєш. Я не можу і не збираюся терпіти фізичного насилля. Мені шкода, але я просто не знаю, як упоратися з цією от фазою твоєї персони, хоча й щиро тебе кохаю. Тепер ти знаєш, чому я втекла; не через відчуття провини чи ще щось. Як люди запобігають таким-от припадкам? Мені невідомо. Все, чого я коли-небудь хотіла, це щоб ти був щасливий. Відтак я не вважаю, що таким припадкам місце в “Біографії”, ані в житті будь-кого, хто справді любить тебе. Мене назавжди покинуло бажання написати “Біографію” будь-якого штибу. Я лиш сподіваюся, що той, хто, зрештою, візьметься за неї, любитиме тебе всім серцем».

Після їхніх сварок, ще й налякана спалахами лютості його характеру, Каррер часто зникала на декілька днів, але якась риса мазохізму завжди повертала її назад, і вона приховуватиме його п’яне фізичне свавілля над нею. Немає сумнівів, що їхні стосунки були складними тому, що у вечір останнього такого інциденту Каррер вислала Райху букет квітів вартістю 15 $, щоб «підбадьорити його». Каррер писала, що було два випадки, коли він її вдарив, а одного разу й узагалі накинувся на неї «із очима психа [і] сокирою в руках»{491}. Вона також стверджує, що він убив шматком арматури свого улюбленого собаку Троля, а потім звинувачував у його загибелі прибульців.

Каррер часто почувалася немов у пастці їхніх руйнівних стосунків. Щоб проводити з ним більше часу, вона закинула свою роботу в НІЗ.

«Минулого квітня я захотіла піти і стати на свій власний шлях, — писала Каррер за тиждень до дати виголошення вироку по Райховій апеляції, — але тоді його заарештували тут, у Вашингтоні, і я не могла покинути його в такому становищі, і такі-от його напади стали на заваді моєму звільненню. Він — як маленька дитина: є в нім щось надмірно жалісне та трагічне, що не дає мені ось так просто залишити його, коли в нього біда… Я запевняю вас, що жити з цим чоловіком, який так відчайдушно бореться за своє спасіння, — жах. Його судно пішло на дно, і всі до єдиного просто втекли з нього. У нього і справді немає жодного друга у світі, який би знав його по-справжньому. Але як тільки він відійде у вічність, його вихвалятимуть, як найвеличнішого чоловіка нашого століття».

У міру того, як його крихітний феодальний осередок занепадав, Райхова параноя невпинно прогресувала. Тим «червоним фашистам», які, на його думку, змовились прибрати його, він навиписував психоделічних повідомлень, які розвісив по всьому Оргонону. Одне, написане голубим олівцем у злій редакторській манері, яке Каррер знайшла причепленим до нижніх дверцят акумулятора, гласило: «Хочете, щоб усе виглядало як суїцид, хіба ж не так, МЛ? Ще й не своїми руками це зробите!» (МЛ означало «маленькі люди» — назва однієї з його книг, що була основоположною просвітницькою лекцією для його «мізерних та маленьких, імпотентних, ригідних, бездиханних та пустих» критиків). Інше, знайдене всередині закритого металевого кабінету, що в процедурній в обсерваторії, запитувало: «І вас не роз’їдає від сорому через ваші гнилі натури? Вам не увійти в моє царство». Ще одне адресоване тим, які в його страхітливих фантазіях збиралися його вбити, стверджувало: «Я знаю тебе, публічний стерв’ятнику, десь там глибоко в душі, ти — пристойний хлопака. Чого б тобі не спинити своєї тупості. Давай — уперед, не зупиняйся, якщо ще можеш». Ще одне послання, прикріплене до камінної дошки в обсерваторії, сповіщало: «Ця кімната створена для мене і для тебе,